5 володіння друїдів

Ми покинули Іктаріс відразу після сніданку. Калден виглядав дещо замкнутим, але я мовчки насолоджувалась дорогою, ніби нічого не сталося. Трохи тиші ще нікому не завадило.

Коней ми винайняли в невеликій стайні на окраїні міста — двоє міцних, витривалих гнідих, ідеальні для тривалого шляху. Я обрала собі кобилу з м’яким ходом, Калден узяв жеребця з упертим характером — у них явно склалась якась негласна домовленість ще з першого погляду.

— Ти впевнена, що це безпечний шлях? — нарешті порушив мовчанку Калден, коли місто вже залишилось далеко позаду, а ми прямували старим торговим трактом, що вів через ліси та передгір’я.

— Певна, — твердо кивнула у відповідь. — Я ним вже користувалася. Знаю цей шлях, тому й обрала. 

Хоча вірніше сказати, це єдиний відомий мені шлях до володінь друїдів. Я просто вирішила не витрачати час на пошуки інших можливих доріг.

Калден продовжив кидати на мене хмурі погляди. Він явно не запитав того, що його насправді хвилювало. А питання про шлях було радче приводом порушити тишу між нами. І зрештою я здалася:

— Говори вже, що тебе гризе.

Калден продовжив мовчки невдоволено сопіти. От чесне слово, зараз він поводиться, ніби дитина. Складно повірити, що це лорд драконів. Хоча приємно бачити, що він інколи зі мною прибирає свою звичну маску і показує справжні емоції.

— Я гадав, що ти прийшла до тями безпорадною та розгубленою в Андалі. І тобі коштувало величезних зусиль повернутись додому. А ти, виявляється, весело проводила час, перебуваючи в цих землях. 

Я лише хмикнула на таке формулювання. "Весело проводила час", мені й справді не було коли сумувати за тими усіма подіями. Але "весело" це зовсім не те слово яке описувало все що я тоді пережила... А я вирішила ще трохи покепкувати з Калдена, щоб його піддражнити. 

— Моє перебувати тут було вельми... насиченим, як я говорила тобі раніше. З цим не посперечаюсь.

Ледве втримала спокійний вираз обличчя. Що ж його так зачепило?

— Цікаво, — кинув Калден, поглядаючи на мене із сумішшю підозри й досади. — Тобто, виявляється, в Іктарісі тебе знають не лише як мандрівницю?

— Не тільки в Іктарісі, — байдуже знизала плечима. — Я тут трохи засвітилася зі своїми неординарними здібностями...

— З цим не посперечаєшся. Здібності в тебе і справді «неординарні», якщо говорити про здатність встрягати в різні неприємності, — пробурмотів собі стиха.

Я проігнорувала ці слова. Вдала, ніби не почула і продовжила перераховувати свої здобутки:

— Рятувала життя королівській особі: то одній, то іншому, а то й зовсім вберегла ціле місто від руйнувань. Знав би ти, скільки на мене тут навішали титулів через це, — додала з явною втомою в голосі, ніби це мене страшенно обтяжувало.

І справді, ким мене тут тільки не називали. Набралась цих титулів, ніби собака блох. Аж пересмикнуло. То була полоненою ельфів, то почесною королівською гостею, то виявилась рятівницею з пророцтва елементалів. Ох, і не забуваймо що я ще й обдарована мудрістю ельфійських духів-хранителів. 

Я зітхнула пригадавши це все.

— Сказала, ніби не про почесні звання, а як про якусь заразу, що необачно підчепила, — влучно підмітив мій настрій Калден.

Я навіть розсміялась почувши це. Мені потрібна була така розрядка. Заспокоївшись, мовила трохи з сумом.

— Терпіти не можу, коли за мене вирішують мою долю і називають тим, ким я себе не вважаю, — кинула на Калдена уважний погляд.

Відповівши на його слова, мала зовсім інше на увазі і він, здається, здогадався про що саме я зараз говорила. Адже він теж назвав мене «своєю істинною», а потім ще й «надією земель драконів» не питаючи згоди, як незаперечний факт.

Калден насупився, але не відповів. Я знала — це не кінець розмови, лише пауза. Він ще спробує взяти реванш, і я вже чекала на це з нетерпінням.

Поміркувавши додала:

— Калдене, тримай тут в таємниці моє справжнє ім'я та походження, щоб це не стало нам на заваді. Тут я лише Аміра, а ти мій супутник. 

— Скільки в тебе імен, титулів, масок... Ким же ти є насправді?

— Ти знаєш відповідь... ти єдиний хто дійсно знає, — і додала зітхнувши, — але облишмо це поки. Зараз ти просто мій супровід. І ти до речі теж не особливо розповсюджуйся про себе. Краще зберегти в таємниці твою істинну сутність.

— Отже, просто супровід? — примружившись запитав він. — Ну, гаразд.

Подорож обіцяла бути довгою...

Дорога вела через густий ліс, де світло пробивалося крізь високе гілля тонкими золотими стрічками. Повітря пахло сосновою хвоєю й вогкістю ранкової роси. Під копитами коней шаруділо опале листя, а час від часу вдалині чувся крик лісової птиці.

Мандрівка тільки починалась, але щось у цій тиші та ритмі шляху було дивно заспокійливим. Попереду чекало невідоме — земля, де магія тече в своєму ритмі, а старі закони досі мають силу. І хоч я намагалась виглядати спокійною, всередині мене зростало тривожне передчуття.

Та поки що я дозволила собі віддатися цій короткій ілюзії спокою — між минулим, яке не відпускає, і майбутнім, яке вже майже на порозі.

До кордону земель друїдів дісталися без пригод.

Ем… але що тепер?

Я стояла, розгублено вдивляючись у лінію охоронних рунних каменів. А як нам її перетнути?

— Чому стоїмо? — запитав Калден.

— Розумієш, виникла одна… дрібна перешкода, — трохи винувато відповіла. 

— Яка? — нахмурився він.

— Я не знаю, як безпечно перейти кордон, — зітхнувши зізналась.

Чесно кажучи, зовсім про це не подумала. Має ж бути якийсь спосіб зв’язатися з друїдами — інші народи якось же передають їм послання. Може, десь є офіційний пункт пропуску? Але він, мабуть, у зовсім іншому місці. А я обрала єдиний маршрут, який знала — той самий, яким їхала раніше з Асфером.

— А що буде, якщо ми просто наблизимося до тих каменів? — запитав Калден.

— Не знаю, — чесно зізналась, — мені лиш відомо, що вони не пропускають без дозволу представників інших рас. 

— І ти про це забула?! — роздратовано запитав він.