4 Іктаріс

Летіли ми довго. Кілька разів я змушена була перериватися, щоби хоч трохи відновити власні сили. Концентрація та перетворення енергії шторму виявились дуже виснажливим заняттям.

Я повернулась до свідомості в черговий раз, коли відчула, що Калден більше не втрачає свою магічну силу. 

Шторм виднівся на далекому горизонті, ми вже минули його. Калден завмер вчепившись за край скелястого берега. Він так і залишався в подобі дракона.

— Ми долетіли? Це вже Андала? — спитала я, ледь поворушивши губами. 

Голос був слабким, наче чужим, а в голові ще шуміло від магічного навантаження.

— «Так», — коротко відповів він. Після паузи додав, з якоюсь химерною напругою: — «Я міг би витримати й сам. Думаю, резерву вистачило б».

Я стиснула щелепи. Справді?! Я рвалася з останніх сил — і це було зайвим?! Серце стиснулось у болючому протесті, але перш ніж я встигла щось сказати, він продовжив:

— «Дякую, що турбувалася про мене», — тихо, майже винувато прозвучав його голос у свідомості. — «Але більше не перенапружуйся так. Я відчував, наскільки тобі було тяжко».

Моє обурення зникло так само несподівано, як і з’явилось. В його голосі не було зверхності — лише щира турбота. І... жаль?

— Будь ласка, — прошепотіла я розгублено.

Навколо розлилась тиша, наповнена лише шумом хвиль, що розбивались об скелі. Прохолодне нічне повітря обіймало нас, але всередині стало трохи тепліше.

Ми витратили трохи більше ніж день на переліт. Неймовірна швидкість. Я й мріяти не сміла про таке.

— Чому ти досі в подобі дракона? — озвалась я, вже трохи оговтавшись.

— «Не ризикнув перетворюватися, доки ти ще була прикріплена до мене ременями».

Ох. Справді. Я ж досі сиджу на ньому. Почала поспішно відстібатися, але він зупинив мене:

— «Не поспішай. Тут небезпечно — стрімкі, слизькі скелі. Я ледве знайшов хоч якесь місце щоб приземлитися».

— Який турботливий, — хмикнула я, ледве стримуючи усмішку.

Щойно зістрибнула на землю, поряд опинився Калден уже у своїй людській подобі.

— Добре, що ніч. Я зміг підійти майже впритул до міста. Далі берег стає пологим.

— Узбережжя Іктаріса, — підтвердила я, вдивляючись у темряву. — Єдине доступне місце на всій території — вихід до океану. Решта — непрохідні гори.

 Я поглянула на нічне небо, воно вже осяялось першими зорями.

— Година пізня, ми навряд чи зможемо зараз знайти собі кімнату в місті. Доведеться заночувати тут.

— Я бачив неподалік печеру. Можемо спробувати там, — погодився він без вагань.

(Момент приземлення Калдена на скелястому березі земель Андали, поблизу міста Іктаріса)

Печера виявилась лише невеличким заглибленням у скелі, але для ночівлі вистачить. Я просушила її та трохи обігріла внутрішнє каміння — не хочеться змерзнути. Багаття вирішили не палити — зайва увага нам ні до чого.

Поставила захисний бар'єр на вході — цього мало бути достатньо.

Калден мовчки спостерігав, поки я магічно готувала печеру. Коли ж дістала спальний мішок зі своєї сумки, підійшов, щоби допомогти.

— Ти завжди така передбачлива? Невже знала, що нам доведеться ночувати в дикій місцевості?

Я здивовано поглянула на нього. А хіба він не допускав такої вірогідності?

— Нам доведеться подорожувати до земель друїдів верхи, — і швидко уточнила. — Кіньми.

Пригадую його жарт, коли мені вперше довелось подорожувати верхи на ньому.

— Не варто тут розкривати твоєї справжньої сутності. А шлях з Іктаріса туди займає два дні. Хіба я не казала про це, коли ми все планували? — нахмурилась намагаючись пригадати.

Я стільки разів прокручувала можливі сценарії подій і що на нас тут може чекати. Та й Калдену наче це все розповідала і не один раз. А він вирушив у цю подорож практично з порожніми руками. Ще й жартував з кількості моїх речей.

— Будемо спати гріючи один одного теплом власних тіл, — кинув він невимушено, ніби говорив про щось буденне.

Я кинула на нього різкий погляд. Навіть хотіла обуритись, але... натомість лише зітхнула. Дійсно. Разом нам буде тепліше. Хіба я вперше засинатиму в його обіймах. Та й зараз залишатимусь повністю одягненою.

— Невже навіть не спробуєш заперечити? — здивовано запитав він.

— А сенс? Це раціональне рішення. Разом буде тепліше. Нам треба зігрітись і добре виспатись, — знизала плечима.

— Я не зовсім такої реакції очікував від тебе, — зізнався він розгублено.

— Я майже добу була для тебе відкритою книгою. Добре, що можу ще здивувати, — усміхнулась ледь помітно.

Я зручніше вмостилась у спальному мішку. Калден не рухався. Стояв поряд, вивчаючи моє обличчя, ніби шукаючи там щось.

— То ти приєднаєшся?  — спокійно запитала. — Нам обом варто добре відпочити. Маємо бути в хорошій формі.

Калден простояв ще так з хвилину, пильно вдивляючись в моє обличчя. Мабуть шукаючи якийсь натяк на підступ, але я зараз говорила без тіні фальші. 

Вирішила, що не варто більше прикидатись. Він й так вже знає все про мене та мої почуття. Не бачу в цьому більше сенсу. А може я просто занадто втомлена, щоб відпустити йому чергову шпильку.

Він ще мить вагався, а потім обережно ліг поряд. Обійняв, напружено, ніби очікуючи, що я зараз його відштовхну. Але я лише зручніше вмостилась і заплющила очі.

Його тепло огортало і заспокоювало. Було добре. Було спокійно. І я майже миттєво заснула.

Прокинулась від теплого дихання у себе на шиї. На мить не могла зрозуміти, де я і що відбувається. Тіло нило від втоми, але тепло поруч нагадувало про вчорашнє.

Калден усе ще міцно тримав мене в обіймах. Спав. Його обличчя було спокійним, майже беззахисним. Таким я його бачила рідко навіть уві сні — без внутрішньої напруги, без звичної колючої настороженості. Не дракон, не майбутній правитель, просто чоловік поряд.

Я лежала, не рухаючись, намагаючись не порушити цей крихкий спокій. І просто насолодитися його близькістю. Але за кілька хвилин він поворухнувся і розплющив очі.