3 подорож океаном

Настав день подорожі. Я ще раз перевірила вміст магічної сумки, куди вже склала все необхідне. Жодної зайвої речі, лише те, що може згодитися. У дорозі все могло піти не за планом — до цього я була готова.

Найбільше вагалася щодо подарованого батьком сартеніту. Попри змінений вигляд, залишалось побоювання: якщо в Андалі все ж здогадаються, що це маскування? Там чудово знають, чим я володію.

Та ховати його глибоко до сумки не хотілося, хоч він би там був у повній безпеці. У разі небезпеки могла негайно знадобитися його сила. 

Після довгих роздумів я перетворила підвіску на перстень і вдягла його на палець. Непомітно, але надійно. А на шию знову почепила кулон подарований Калденом. Чомусь не змогла його залишити.

Броню також вирішила взяти — хай важка, зате надійна. І до неї — скромний арсенал, що для когось міг би здатися запасами на війну.

Калден з’явився ще до світанку. Ми мали вирушити разом, тому він чекав у моїй кімнаті, спокійно спостерігаючи за фінальними зборами.

Його погляд час від часу ковзав від моїх речей до мене. Зрештою він не витримав:

— Ти що, збираєшся влаштувати штурм Андали? — сухо поцікавився, піднявши брову.

— Ні, репетицію апокаліпсису, — буркнула стиха.

І кинула в нього погляд, не менш гострий, ніж один із моїх кинджалів, що саме кріпила на поясі.

— Краще мати все під рукою, ніж потім шкодувати, — відрізала я, стягуючи ремінь через плече. — Особливо коли летиш через океан.

— Я маю бути готовою до різних ситуацій, — відповіла різко. — Не те що деякі, хто покладається лише на власне его.

— Его легше носити, ніж ці твої мішки.

— Зате воно швидше тоне, — холодно кинула я. — Та й у мене є магічна сумка на цей випадок, то ж не бурчи.

Калден підняв руки догори капітулюючи.

— Ось і не заважай, — роздратовано відповіла й повернулася до зборів.

Начебто все прихопила. Час вирушати.

Ми вийшли з дому не промовивши жодного слова. У ранковій тиші світ здався нереально спокійним, ніби передчуваючи щось важливе. Я стояла на подвір’ї, притискаючи до грудей магічну сумку, а мої батьки — на порозі. В очах матінки світилася тривога, але вона нічого не сказала. Просто обійняла мене — довго й мовчки.

— Бережи себе, доню, — прошепотів тато.

— Обіцяю, — відповіла я тихо, вловлюючи, як щось тепле защеміло всередині.

Тривога та хвилювання стискали й мою душу. Та я намагалась не показувати цього батькам.

Калден стояв поруч, мовчазний і зосереджений. Його погляд ковзав по горизонту, де вже сіріло небо. Нарешті він зробив крок уперед — і не сказавши й слова, ступив убік. Повітря навколо нього ніби затремтіло осяялось червоним сяйвом, і за мить його людська постать розтанула, поступившись місцем величезному дракону.

Його лускате тіло мерехтіло в передсвітанковому світлі, темне з срібним відблиском. Потужні крила злегка розгорнулись, здіймаючи легкий вітер. Він нахилив голову, і я відчула м’який поштовх — запрошення.

Я підступила ближче й торкнулась його теплої шиї.

— «Готова?» — пролунав його голос у моїй свідомості — глибокий і трохи приглушений, як відлуння грому.

— Ні, — зітхнула я, застібаючи плащ. — Але ж нас це ніколи не зупиняло.

Я вмостилася між його лопатками, міцно вчепившись у ремені, що я заздалегідь підготувала для подорожі. Щоб я не впала з нього, коли на льоту відновлюватиму його енергію. Мигцем озирнулася на дім, який щойно залишила. Він здався мені далеким, мов із чужого життя.

Калден змахнув крилами — і ми злетіли. Спочатку повільно, а потім усе швидше й вище. Вітер шумів у вухах, небо розпласталося навколо, а земля швидко віддалялася під нами.

Попереду, на обрії, уже ворушилися перші темно-зелені хмари. Шторм чекав.

— «Калдене, я залечу до Тордена, а ти тримайся якомога вище над його хмарами. Чим далі ти будеш, тим слабше він поглинатиме твою магію».

— «Минулого разу ти ледь не загинула», — пролунав у свідомості його тривожний голос.

— «Не хвилюйся, зараз все інакше. Тоді ми боролись проти невідомої сили, а зараз з ним все гаразд», — відповіла я, намагаючись заспокоїти його.

— Авіс алас, — в ту ж мить за моєю спиною спалахнуло зеленувате сяйво і з'явились крила.

Я з легкістю пірнула вниз, злітаючи з Калденової спини, і зникла в хмарах. Він більше не намагався стримати мене й щойно я зникла в смарагдовому серпанку — він почав набирати висоту.

Торден зустрів мене тепло — хмари ніби обійняли тіло, закутуючи у вологу млу. Мене охопили знайомі емоції — хвиля радості, захоплення, полегшення. Я усміхнулась. Ми з ним мали зв’язок, який важко було пояснити. Я почувалася з ним... вдома.

Можливо, це й жорстоко, але цей шторм здавався мені ближчим, ніж власні батьки, яких я так і не змогла пригадати.

— Я тут, — прошепотіла подумки, зависаючи в повітрі.

У відповідь я відчула теплий порив енергії — своєрідне вітання.

— Я повертаюсь до Андали, щоб запобігти новим спробам поневолити тебе. Та мені буде потрібна твоя допомога. 

Хмари радісно завились вихором довкола мене.

— Але я буду подорожувати над тобою... разом з драконом, — трохи зніяковівши, додала, — І, Тордене, прошу тебе... прийми його. Стався до нього так само, як до мене.

Відчула хвилі нерозуміння та збентеження, які посилав до мене у свідомість магічний шторм.

— Він дуже дорогий мені, — почала пояснювати, — тож прошу тебе...

Відчула, як Торден неохоче змирився. Хоч й досі відчувала його... невдоволення? А це щось новеньке. Він навчається новим емоціям, розвиває свою свідомість. 

Хмикнула й стрімко злетіла вгору, де кружляв Калден, очікуючи на мене.

— «У нас попереду довгий шлях», — невдоволено пролунав його голос. — «Чому ти так довго?»

Та що ж всі такі невдоволені? Що Торден, що Калден.

— «Та не так уже й довго. Не бурчи», — відповіла, вмощуючись на його спині.

Калден фиркнув, але вже серйозніше додав:

— «Летіти настільки високо, щоб магічний шторм не поглинав мою магію, не вийде. Там занадто холодні потоки повітря. Навіть із захисними заклинаннями ми не витримаємо. Доведеться йти прямо над хмарами».