1 повернення в Осару

СМАРАГДОВА ПТАШКА. 

Частина — ІІІ 

ПРОТИСТОЯННЯ

Розділ 1

Калден швидко доправив мене до рідної домівки. Нам ніхто не насмілився стати на заваді.

Мейр зустрів нас спокоєм. Осіннє повітря приємно радувало прохолодою, в ньому не було ані загрози, ані напруги. Лише спокій… і важке мовчання між нами.

Калден не сказав ні слова. Лише кивнув у бік стежки, що вела до Осари. Ми рушили поруч, але не разом. Відстань між нами зростала з кожним кроком, немов навіть наші тіні свідомо уникали дотику. Його погляд тиснув — різкий, нестерпний. Але я не озиралась.

Чому тільки він вирішив висадити мене так далеко від дому? Весь цей шлях — мов тягар, найважче з випробувань, які випадали мені. І його злісне мовчання, і глухе сопіння дратували до болю. Та я не дозволила собі виказати невдоволення. Я сама провела цю межу. І не маю права нічого вимагати.

Глибоко вдихнула заспокоюючись.

— Калдене, — мовила я спокійно. Мій голос прозвучав рівно, без тіні емоцій. — Хочу тебе дещо попросити.

Він кинув на мене здивований погляд. Мить — і щось живе промайнуло в його очах, але він відразу ж загасив це. Лице знову стало відстороненим, майже чужим.

— Що саме? — запитав коротко.

— Насправді, нічого особливого. Просто... в Осарі, в присутності інших, називай мене Сеймарін. Не Аміра.

Його брови ледь смикнулись. Легке розчарування промайнуло на обличчі, проте він не відповів одразу.

— Як скажеш, — кинув нарешті, навіть не глянувши на мене.

Я сумно зітхнула. Прикро. Між нами вже не буде все як раніше. Я вже встигла звикнутись до його двозначних фраз і власних саркастичних відповідей. Та я сама зробила цей вибір. Отже не маю права скаржитись.

— І ще дещо, — продовжила я, ігноруючи його холод. — Поки ми маємо трохи часу... я хочу дізнатись більше про Ілларіона. Не йти ж нам, сопучи, мовчки аж до самого дому.

Його щелепи мимоволі стиснулись. Навіть з усією своєю стриманістю, Калден не зміг повністю приховати напругу. Згадка про брата зачепила щось глибоко всередині, хоч він і намагався не подавати вигляду.

Я впевнена, що Калден не подарує цьому блідому ящурові те, як він вчинив зі мною та мені він ніколи в цьому не зізнається.

— Навіщо це тобі? — спокійно запитав, упоравшись з емоціями.

— Він не залишить спроб прибрати тебе з дороги, а я тепер твоя слабкість. Та й сама, здається, його зацікавила. Впевнена, черговий підступ від нього не забариться, тож хочу бути готовою.

— Нехай він тебе більше не хвилює, — відповів Калден, — я сам з ним розберусь.

Як благородно з його боку. Але ні, дякую. Не потрібні мені лицарі в сяючих обладунках, від них тільки головний біль.

Я прикрила на мить повіки й судомно вдихнула, придушуючи наростаюче роздратування. 

— І все ж. Прошу розповісти. Я більше не збираюсь покладатись на чию б то не було допомогу, — наполягла на своєму, мовивши з натиском. — Наступного разу я буду готовою й сама з ним зможу впоратись, якщо раптом він щось знову спробує вчинити. Але для цього я повинна знати чого очікувати, які в нього слабкості. То ти мені розповіси чи як?

— Ні, — різко кинув Калден. — Я не збираюся втягувати тебе в це. Це моя війна, моє випробування.

Його очі блиснули — холодні, недосяжні і сповнені ледь стриманого гніву.

— Ти навіть не уявляєш, на що здатен Ілларіон. І я не дозволю тобі ризикувати. Достатньо того, що він вже націлився на тебе.

— Я не питаю дозволу, — спокійно відповіла я, глянувши йому просто в очі. — І ти помиляєшся. Я прекрасно розумію, з ким маю справу. Я на собі відчула на що він готовий піти, щоб досягти своїх цілей. Я знаю, він не просто ворог тобі — він загроза для всіх і для мене тепер також. Я бачила, як він ставить свої бажання вище обов'язків чи благополуччя земель драконів.

— Ти не розумієш… — почав було Калден, але я не дала йому договорити.

— Я розумію більше, ніж ти думаєш. Ти хочеш боротися сам, бо вважаєш, що це твій обов’язок. Але в цьому й твоя слабкість. Ти боїшся втратити контроль. Боїшся, що якщо я поруч — він зможе тебе зламати.

Калден відвернувся, напружено стискаючи щелепи. Я підійшла ближче, не дозволяючи йому сховатись у власній тіні.

— Але саме тому я й повинна бути поруч. Не як тягар. А як твоя підтримка, а не слабкість. Як та, кому ти довіряєш. Я тебе не зраджу. Те, що я не прийняла твоїх почуттів не означає що залишу тебе одного. І якщо Ілларіон справді настільки небезпечний — то ти не можеш дозволити собі воювати з ним сам. 

Я на мить зупинилась, щоб упевнитися, що він мене чує, а тоді закінчила:

— Якщо ми хочемо перемогти, ми маємо стати союзниками. Ти й я. Розумієш?

Він довго мовчав. Потім, не дивлячись на мене, сказав:

— Ти занадто вперта і це для твого ж блага.

— А ти — занадто гордий, щоб побачити, що тебе хочуть підтримати, — мовила з натиском, а тоді прикрила повіки долонею зітхнувши. — Я не дракон і не розумію вашої відсутності турботи один про одного. Усім потрібна підтримка. Навіть найсильнішим.

Калден теж зітхнув і нарешті зустрів мій погляд. У ньому все ще палахкотіла буря, але щось змінилося — з’явилась тріщина.

— Схоже, ти все одно полізеш у це сама, — промовив з втомою в голосі.

— Правильно здогадався, — я ледь помітно всміхнулася.

— Моє спільне минуле з Ілларіоном смердить кров’ю від самого початку, — мовив стиха.

Калден відвів погляд у бік, здавалося, що внутрішня боротьба точилася в ньому з новою силою. Довго мовчав, і я вже майже змирилась, що так нічого й не дізнаюсь.

Та він раптом промовив:

— Колись… я вже довірив йому того, хто був мені дорогий.

Його голос звучав інакше — не злий, не владний. Стомлений. Поранений.

— Її звали Лівіан. Вона не була мені обраницею — таких речей не обирають, як ти знаєш. Але я… Я любив її. По-своєму. 

Почувши про іншу, моє серце боляче стиснулося. «Любив її...» Чому ці слова ранять так гостро? Він прожив стільки років — навіть не знаю, скільки саме. Звісно, що в нього були жінки. У нього є минуле, як і в мене. Та й я не прийняла його, сама ж відштовхнула. То яке право маю на ці ревнощі? Але... воно все одно болить.