27 крок на зустріч

Прокинулась дуже рано, сон був тривожний та не глибокий. Цей замок, його мешканці та й загалом всі землі драконів — тепер видавались мені ворожими.

Калден ще спав, все так же міцно притискаючи мене до себе. Подих лоскотав шию, а тіло обпалювало його жаром. В черговий раз підмітила, що мене це більше зовсім не хвилювало.

Я дозволила собі вкрадливо розглянути його обличчя. Навіть уві сні він залишався зосередженим, владним, хижим. Чиста лінія щелепи, вольове підборіддя, рівний ніс... І губи — тонкі, злегка стиснуті, наче й уві сні він тримав себе в руках. Я затримала на них погляд. Він правий, мене тягне до нього та я в цьому не зізнаюсь, навіть самій собі.

Я торкнулась пальцем зморшки на його чолі, провела по шкірі. Калден відразу розслабився, його подих став рівнішим. І в цю мить я впіймала себе на думці: мені не хочеться тікати. Я хочу бути поряд з ним, знати що він належить тільки мені.

Що ж насправді він значить для мене? Чи варто мені прийняти його почуття? Та чи щирі вони чи лиш продиктовані його природою?

Я тяжко зітхнула, прикрила повіки. Не знаю як мені бути.

— Якщо ще раз так зітхнеш, я зламаюсь і більше не зможу прикидатися сплячим, — прошепотів він мені на вухо, його голос обпалив шкіру.

— Якщо вже не спиш, то відпусти мене, — буркнула я, ховаючи збентеження. — Ти надто гарячий, мені жарко. І взагалі, це вже за межами пристойності — ми й так спимо в одному ліжку, а ти ще й обіймаєш мене безсоромно. Ми не настільки близькі.

— Гарячий, значить, — промовив з ноткою задоволення. Його голос став нижчим, грубішим. — Приємно чути компліменти від тебе.

Я закотила очі зітхнувши, рвучко відкинула його руку й встала з ліжка:

— Не перекручуй мої слова. Я зовсім не це мала на увазі, — фиркнула у відповідь.

Та він не дав мені відійти.

У наступну мить його пальці обхопили моє зап’ястя. Він потягнув мене назад — легко, але рішуче. Я втратила рівновагу й опинилась над ним, сперта долонями об його груди. Погляд Калдена впився в мій — уважний, загрозливий... надто близький.

Я затамувала подих. Напруга в повітрі сягнула межі. Його рука повільно лягла на мою талію. Ніяких різких рухів — тільки тиша, дихання, напруга.

— Чому ти тікаєш від власних бажань? — прошепотів він. — Вони ж говорять голосніше, ніж твої слова.

Моє серце билося, як скажене. Я відчувала, як кожна клітина тіла реагує на нього — на цей погляд, на його дотик, на саму присутність.

Я зціпила зуби, сховала паніку за холодною маскою:

— Тому що бажання — це слабкість. А я більше не маю права бути слабкою.

Його погляд палахкотів — темний, глибокий, із тінню гніву й чогось глибшого, небезпечнішого. Я відчула, як під пальцями напружились його м’язи. Калден повільно підвівся, не зводячи з мене очей. Ми були майже впритул. Між нами — один подих, одна мить.

— Я більше не збираюсь прикидатися, — сказав тихо, але в його голосі не було вагань. — Я не буду стримувати себе тільки тому, що ти боїшся відчути щось справжнє.

Його рука обережно, але впевнено торкнулася моєї щоки. Пальці теплі, сильні. Мене наче пронизало — я завмерла, не знаючи, чи хочу втекти, чи… відповісти.

— Ти боїшся відкритись, підпустити до себе, — додав він м’яко. — Але я не ворог. І ніколи ним не стану.

Я не відповіла. Просто дихала — часто, тривожно. Мої думки розсипались, мов скло. А тіло… тіло вже обрало.

Калден нахилився ближче, його губи ледь торкнулися моїх. Не поцілунок — натяк, питання. І я, замість втекти… залишилась.

Ця мить була небезпечною, майже болісною. Вона змінювала правила.

Я стиснула кулаки, ніби намагаючись втримати себе на краю.

— Калден… — прошепотіла я. — Не треба…

— Треба, — перебив він, і його губи впевнено накрили мої.

Поцілунок був нестримним. Не ніжним — вимогливим, пристрасним. Це була не просто спокуса — це була спроба достукатись, довести, що він тут, що він справжній. І я відповіла — сама не знаючи, коли здалась.

Його руки охопили мою талію, притягли ближче, до самого серця. Там, де вже палахкотів вогонь.

Коли ми розірвали поцілунок, я була збентежена, задихана... і щаслива.

— Тепер скажи, що тобі байдуже, — прошепотів він, погляд занурений у мій.

Я не змогла. Лише опустила очі. І залишилась у його обіймах, на мить піддалась слабкості.

Мої пальці тремтіли від його дотику. У грудях важко билося серце, наче намагаючись вибитися з клітки. Це було… занадто. Занадто щиро. Занадто небезпечно.

Я різко відсунулась назад, змусивши себе розірвати контакт. Встала з ліжка. У повітрі повисла тиша, напружена, мов струна. Калден здивовано насупився, наче не відразу збагнув, що сталося.

— Ні, — голос мій був твердим, хоч усередині все кричало. — Я не можу цього.

Він спробував наблизитись, але я підняла руку, зупиняючи його.

— Послухай, — сказала швидко, поки не здала позиції. — Я вдячна тобі, правда. Ти поруч, коли я цього потребую. Але я не можу дозволити собі прийняти почуття. Не зараз.

— Ти ж відчуваєш це так само, як і я, — його голос трохи охрип. — Чого ти боїшся?

— Себе, — відповіла я чесно. — Бо щойно я дозволю собі бути з тобою… я стану вразливою. А я не можу. Я не маю на це права. Зараз на мені забагато відповідальності.

Його погляд потемнів, але він не намагався наблизитися. Лише стиснув щелепу.

— Це не гра, Аміро. Я не з тих, хто зникає після першого поцілунку.

— І саме тому я не можу цього допустити, — тихо мовила я. — Ти занадто важливий. А я… я занадто зруйнована, щоб дозволити собі розкіш бути з тобою чесною.

Я обійшла його, не торкаючись. Не озираючись.

Кожен крок давався болісно. Бо правда була проста — я не просто тікала від нього. Я рятувалась від себе.

Ще не зараз, я ще не все владнала. Я мушу зосередитись на інших речах. Якщо знову обпечусь, невпевнена чи вдасться зібрати себе до купи й продовжити боротьбу. А на мене покладено забагато відповідальності за долю інших. Я не можу підвести їх сподівання.