25 емоційний ранок

Прокинулась я від того, що хтось легенько торкався мого волосся. Ледь привідкривши очі, щоб не видати себе, я побачила Калдена. Він лежав на боці, зовсім поряд, і уважно дивився на мене, кінчиками пальців обережно проводячи по пасмах, які впали на обличчя.

На мить я завмерла, притиснута його близькістю і тишею ранку.

Його погляд був інший, ніж учора ввечері — глибокий, майже ніжний, з тією сумішшю благоговіння і туги, яку важко було витримати.

Я заплющила очі, роблячи вигляд, що ще сплю, і спробувала вгамувати шалений ритм серця.

Але він нахилився ближче, і я відчула, як його губи ледь торкнулись мого чола. Такий легкий, обережний поцілунок, ніби він боявся мене налякати або зруйнувати щось крихке.

— Якби ти тільки знала, що ти зі мною робиш, — тихо прошепотів він.

Я змусила себе повільно розплющити очі і зустріти його погляд.

— Тоді не роби цього, — прошепотіла я, і сама не знаючи до кого більше зверталася: до нього чи до себе.

Калден відступив лише на сантиметр, його обличчя було тепер майже серйозним, але в куточках губ тремтіла ледь помітна посмішка.

— Справді хочеш, щоб я зупинився? — спитав він майже шепотом, ніби боячись почути відповідь.

Я затамувала подих. Відповісти було б рівнозначно зруйнувати крихкий баланс, який ми й так ледь могли втримати.

Мовчання між нами було важчим за будь-які слова.

— Мені потрібно зібрати речі, — нарешті видушила я, обережно відхиляючись від нього.

Калден коротко кивнув і, зітхнувши, відсторонився, даючи мені простір. Але я відчула, як його погляд весь час ковзав за мною, варто було мені підвестися з ліжка.

Моє тіло ще пам'ятало тепло його дотику, кожен нерв був напружений, мов струна.

"Тримайся, Аміро", — нагадала я собі. "Ти не можеш дозволити йому перемогти так легко."

Та в глибині душі я вже знала — битву за своє серце я починаю програвати. Стіни, що я так старанно вибудовувала довколо себе, почали рушитись. Але я не можу йому цього показати. З цим потрібно щось робити.

Я накинула ковдру на плечі і, зітхнувши, озирнулась на Калдена:

— Я гадаю, ти переплутав мене з кимось іншим. Я не та, що прокидається під ніжні погладжування і закохані погляди.

Калден посміхнувся, зовсім не злякавшись мого холодного тону.

— Ні, я точно не помилився, — сказав він м'яко. — Ти — саме така. Просто ще цього не знаєш.

Я пирхнула і схрестила руки на грудях:

— Чудово. Залиш собі свої відкриття, шукачу скарбів. Я більше люблю практичні речі — наприклад, хороший сніданок і відсутність свідків моєї неідеальної зачіски.

Він усміхнувся ще ширше, а я, аби приховати хвилювання, підняла брову:

— Якщо ти хочеш справити враження, Калдене, раджу почати із чогось простішого. Наприклад, не лякати мене своєю пристрасністю до такого раннього пробудження.

— Я просто хотів побути поряд, — тихо відказав він.

Його голос змусив мене на мить забути дихати.

— Ну, тоді будь поруч... тільки якщо витримаєш спокусу, — пожартувала я, нахиляючи голову набік. — Бо я-то витримаю. А ось ти...

Калден засміявся тихо, низько. І знову той сміх змусив моє серце стиснутись і водночас розтанути.

Я швидко взяла свої речі, притиснувши їх до грудей, і кинула йому через плече:

— Я піду вмиюсь холодною водою. Може, вона допоможе мені згадати, що я сильна, незалежна і зовсім не піддаюсь на красиві очі, — я підморгнула йому.

Мене потішив його спантеличений вигляд. Я здається знайшла ефективний спосіб боротись із його зітханнями.

Привівши себе до ладу, я повернулася до кімнати. Калден уже чекав на мене, повністю одягнений і занурений у власні думки.

— В тебе щось занадто похмурий вигляд, як для ранку, що тільки но розпочався, — сказала до Калдена і зітхнувши додала, — щось мені підказує — повернутись до земель Мейру сьогодні в нас не вийде...

— В тебе хороші інстинкти, — сумно всміхнувся, — нам доведеться затриматись тут на деякий час.

— От навіщо ти тільки притяг мене сюди?! — роздратовано вигукнула я. — Міг усе розповісти на місці! Скількох проблем можна було б уникнути! Я ж казала, що часу в нас обмаль.

— Говориш так, ніби цей візит приніс лише неприємності, — його погляд став ще сумнішим.

— А хіба ж ні?! — обурилась йому.

Помітила його сумний погляд. Не варто так говорити Калдену, якщо це навіть так і є для мене. Це його дім, рідні землі.

— Невдало висловилась, — тихіше додала я. — Надалі постараюсь краще тримати емоції при собі. То чому ми залишаємося тут?

— Я Лорд гірських драконів, Аміро. Занадто довго нехтував обов'язками, перебуваючи на землях Мейру. А тепер виникли проблеми, які я повинен вирішити. Та не хвилюйся — це не займе багато часу.

— А що мені робити весь цей час? Я залишаюсь тут чи супроводжую тебе?

Калден похмуро відвів погляд.

— Я теж думав над цим, — визнав він. — Краще тобі поки залишитись у замку. Я повернусь увечері.

— Корюся вашій волі, мій Лорде, — театрально вклонилась.

Калден тяжко зітхнув.

— Мені самому це не подобається, але ти ж не дракон... — обірвав себе на пів слові.

Я кинула на нього колючий погляд. Знову ці діставучі слова... Скільки ще я це почую про себе, в мене вже комплекс неповноцінності розвинувся! Скільки ж в мене крутилося їдких відповідей йому, але я стримала себе.

— І що мені накажеш робити в цей час тут? — злегка роздратовано запитала я. А потім, задумавшись, додала: — Хоча, здається, я вже придумала собі заняття.

Його постать миттєво напружилася.

— О, не варто так хвилюватися, — помітила я його настороженість. — Усього лише хочу краще дослідити ті печери з магічними каменями. Як ти їх називав?

Я трохи замислилась, намагаючись згадати назву.

— Драгоміт, — нагадав Калден. — Але самій тобі краще туди не ходити. Там дикі місця, водяться змієвики та інші хижаки. І твою безпеку я можу гарантувати тільки в межах замку.

— Ах так, — відгукнулась я холодно вже не витримавши. — Я ж не дракон. Я всього лише твоя тендітна, беззахисна істинна. І тепер усі твої вороги можуть захотіти вбити мене, щоб завдати удару тобі. Тож ти вирішив замкнути мене в золотій клітці для власного спокою?