22 неочікувана подорож

Ми вийшли на подвір’я. Калден м’яко відпустив мою руку та, відійшовши на кілька кроків убік, почав перевтілюватися. Його силует змінився, і за кілька митей переді мною вже стояв знайомий чорний дракон із сріблястим відливом на лусці. Він нахилив голову, запрошуючи сісти на спину.

— Ми кудись збираємось? — злегка примружилась я, а потім уже більш жартівливо додала: — Я ж так швидко розлінуюсь, якщо ти продовжиш мене скрізь катати.

— «Я не проти,  — промуркотів його голос у моїй свідомості, теплий і лукавий. — Готовий хоч ціле життя носити тебе на собі, якщо тільки дозволиш.»

Я закотила очі. Ну от знову — його улюблені натяки на «істинну пару». Цей ящур невиправний.

— То куди ми вирушаємо? — не поспішала я сідати, злегка насторожено поглядаючи на нього.

Бо хто знає, що в нього на думці? Ще завезе в якісь забуті богами місця, а мені потім звідти виплутуйся.

— «Покищо це сюрприз». — загадково відповів мені.

— Останнім часом я розлюбила сюрпризи, — пробурчала я собі під ніс, але все ж обережно вмостилася на його спині.

Він терпляче дочекався, поки я зручно влаштуюсь, і лише тоді рвонув угору. Як і минулого разу, Калден створив навколо мене захисний бар’єр від вітру, щоб я могла спокійно дихати і насолоджуватися польотом. Хм… який турботливий. Хотіла б я визнати, що це приємно, та не дам йому цього задоволення.

Та мушу зізнатись — він мене заінтригував. Куди ж він мене несе? Що такого я маю побачити?..

М’які хмари пропливали повз, простягаючи примарні долоні. Десь на обрії темніли ліси, а попереду здіймалися стародавні пагорби, від яких віяло прадавнім спокоєм і прихованою силою.

Я зітхнула, стиснувши пальці на його лусці.

— «Гаразд, Калдене. Сподіваюсь, твій сюрприз того вартий».

— «Тобі нема про що хвилюватись, зі мною ти у цілковитій безпеці», — запевнив він.

— «От навіщо ти знову сказав ці слова?! — скривилась я, — щоразу, коли ти це промовляєш, я обов’язково опиняюсь у якійсь смертельній халепі».

— «Які похмурі думки. Потрібно мислити позитивно — тоді й проблем буде менше».

— «Ось воно що! — з сарказмом вигукнула подумки. — А я дивуюсь, звідки стільки пригод на мою голову. Це все через мої думки!».

— «Припиняй, — дорікнув мені Калден, — а то я навіть на смак відчуваю отруйність твоїх слів».

— «Який ти чутливий, виявляється», — буркнула у відповідь.

За нашою суперечкою я й не помітила, як ми вже проминули сушу. Під нами простягнулись блакитні безкрайні води моря.

— «Щось зовсім не розумію куди ти мене несеш... До чого така таємничість?»

— «Це все тому, що ти потрапиш туди де ще не ступала нога нікого окрім драконів» — його голос прозвучав урочисто.

Я не відразу зрозуміла про що він говорить. А тоді мене осяяло розуміння. Невже...

— Ти хочеш показати мені свої володіння?! — вигукнула в голос та мабуть він не зміг мене почути через свист вітру, то ж повторила ще раз подумки.

— «Так», — коротко відповів.

Хвилювання захлеснуло мене, серце пришвидшило темп. Невже я зможу побувати в таємничих землях драконів?! 

— «Чому ти вирішив показати їх мені?»

— «Ти моя істинна пара, — просто пояснив, — тепер це й твої володіння».

— «Я ж говорила, що не прийняла цього...»— стиха відповіла.

— «Але я прийняв тебе... »

Далі ми летіли мовчки. Його слова осіли десь у глибині серця, викликаючи змішані відчуття. Я більше не наважувалась щось питати.

Нарешті я помітила землю, що замайоріла на горизонті. Ось це я розумію — швидкі подорожі. Мабуть, судном ми б добирались сюди дуже довго. Та чи не виснажують Калдена такі тривалі перельоти?

— «Калдене, — нарешті наважилась порушити тишу, — як ти почуваєшся? Тривалий політ мабуть втомив тебе?»

— «То ти все ж хвилюєшся за мене? Приємно чути. — підмітив хитро Калден, а тоді змінивши тон додав, — в драконів у крові політ. Це майже не відбирає сили та й магічний запас маю чималий.»

— «Ясно» — коротко відповіла.

Знову він взявся за свої жарти. Я зітхнула. Ми повернулись до колишніх відносин.

Та після його слів призадумалась. Раніше мало що знала про драконів, а тепер Калден вирішив привідкрити завісу таємниці. Та чи це правильно так користуватись цим? Я ж досі не вирішила хто він для мене і як мені до нього відноситися. Коли все стало так занадто складно та заплутано? Я втомлено відкинула ці думки й почала нарешті милуватися навколишньою красою. 

Під нами простяглися землі, від яких неможливо було відвести погляду. Летячи на спині Калдена, я відчула, як дихання перехоплює від цієї краси. Внизу розливалися безкраї смарагдові долини, уквітчані килимами польових квітів. Їхні барви сяяли, мов самоцвіти на сонці, а між ними, звиваючись, текли чисті, сріблясті ріки, що мерехтіли в променях сонця.

На горизонті здіймалися величні скелі, немов стародавні велетні, вкриті зеленими кронами пралісів. Дерева там сягали неба, з виткими лозами та повітряними водоспадами, що спадали з обривів, створюючи прозорі завіси. Десь у далечині проглядали озера, спокійні й гладенькі, немов дзеркала, що відбивали в собі небо і розсипані хмари.

Повітря було чисте, свіже, напоєне ароматом квітів, трав і вільного вітру. Здавалось, цей край не торкалися ані війни, ані жадоба чи ненависть — лише гармонія стихій, вільна й сильна, як сам Калден.

Я не могла стримати захопленої усмішки, відчуваючи, як щось тепле й щемке відгукується в серці. У цю мить навіть мої сумніви й страхи розчинилися в цьому небесному просторі.

— «Я… я ніколи не бачила нічого подібного…» — прошепотіла.

Калден задоволено пророкотів у думках:

— «Ласкаво прошу додому, Аміро.»

Тепер я розумію чому дракони нікого не допускають до своїх земель і так ревно їх охороняють.

Ми приземлились у затишній долині між гір.

— Ці землі вражають, — промовила до Калдена, коли він підійшов до мене перетворившись.