21 нарешті відверта розмова

Я повільно розплющила очі. М’які промені світанку ледь торкались стін, проникаючи крізь тонкі штори. Якийсь час я не могла зрозуміти, де я. Пахло морем… і чимось ще — чимось теплим і знайомим.

Повернула голову — і ледь не підскочила. Поруч, спершись на лікоть, лежав Калден. Його очі уважно вивчали моє обличчя, а на губах блукала та зухвала напівусмішка, яку я вже майже вивчила напам’ять.

— Нарешті прокинулась, — муркнув він. — Я вже почав думати, що тобі так сподобалось лежати в моїх обіймах, що вирішила там залишитись.

Я насупилась, намагаючись приховати хвилю збентеження, що обпалювала щоки. Повернулась на бік, криво посміхаючись.

— Хіба це твої обійми? Ну, добре, якщо рахувати за обійми холодні лапи дракона… — буркнула я, намагаючись тримати голос байдужим.

— О, повір, коли треба — мої лапи можуть бути дуже теплими… і наполегливими, — підморгнув Калден, нахилившись ближче.

Я зітхнула, намагаючись не зреагувати.

— Схоже, ти оберігав мій сон так ревно, бо сподівався на вдячність? — саркастично кинула я, — Може, ще й сніданок мені в ліжко принесеш, «лицарю»?

— А от ти знаєш, спокуслива ідея… Хоча… я б міг дати тобі дещо цікавіше, ніж сніданок, — він нахилився впритул, грайливо виблискуючи очима.

Я хмикнула, відвертаючись до вікна, приховуючи посмішку.

— Калдене, колись ти обов’язково договоришся, — пробурмотіла я.

— О, я тільки починаю, леді Аміро… — зухвало кинув він.

А я… я раптом зрозуміла, що мені зовсім не хочеться тікати від цього голосу, від його усмішки. Хоч поки що — сховалась за сарказмом.

Я замотала головою відганяючи ці думки. Які дурниці. Я ж вирішила нікого більше не впускати до свого серця. Потрібно це негайно припиняти.

Перевірила Тордена. Мій зв'язок зі штормом зміцнішав після вчорашніх подій та й друге джерело первісної енергії в рази збільшилось.

Зараз з штормом все впорядку. Він відразу відгукнувся на мій поклик, але з цим потрібно щось вирішувати.

— Скільки я проспала? — запитала, ховаючи все за буденним тоном.

В мене знову купа проблем і любовні зітхання зараз зовсім недоречні.

— Майже добу, — відповів Калден теж ставши серйозним. — Нам потрібно про багато що поговорити...

— Так, гадаю так і є, — погодилась з ним.

Те що мені зрештою вдалось впоратись з черговою спробою підкорення Тордена — лиш тимчасова міра. Я зовсім не впевнена, що повторись знову подібна ситуація — я зможу йому допомогти. Цього разу це ледь не коштувало мені життя. 

Дякуючи нашому магічному зв'язку, я зуміла визначити, що невідома сила, що впливала на Тордена знаходиться десь на берегах Андали. Туди й потрібно вирушати і якомога швидше. Хоч ця думка мені зовсім не подобалась. Не хочу туди повертатись, але мушу.

Калден вичікувально дивився на мене сверлячи невдоволеним поглядом. Його грайливий настрій вже давно вивітрився.

— Чому ти так на мене дивишся, ніби я тебе вбити намагалась? — зрештою не витримала його прискіпливого погляду.

— Можна й так сказати... — похмуро відповів.

— Тобто? 

— Я ж тобі говорив, що дракони обирають собі пару раз і на все життя. Гадаєш, я б зміг жити далі після твоєї смерті?!

Це вже занадто. Він знову вплітає цей зв'язок… а тепер виявляється, ще й на додачу, я стала відповідальна за його життя?! Знову ці правила його виду.

Це мене страшенно дратувало. Час вже з цим розібратись.

— Калдене, — рішуче поглянула на нього, — ти постійно говориш про істинну пару, вибір дракона... Але послухай. Я — не дракон і не обирала тебе. Якась там вища магія не буде керувати моїм життям. Я зв'яжу свою долю з тим кого покохаю. Затям це собі. І припини вказувати мені, що я повинна робити посилаючись на незрозумілий магічний зв'язок.

— Добре, — тихо погодився він, чим вразив мене. — Я зачекаю, поки ти сама зрозумієш… А поки що — залишусь поряд.

Я стиснула губи. Калден хоч слово чув з того що я сказала? Він так нічого й не зрозумів. 

Все, більше не марнувати у на це ні часу, ні нервів. Хай думає що хоче.

— Облишимо тоді цю тему. Поговоримо про більш нагальне, — заспокоївшись заговорила до Калдена, — мені потрібно терміново вирушити до Андали.

— До Андали? — спохмурнів Калден. — З чого така необхідність?

— Причин насправді кілька, — почала я ухильно. — Ти ж ще пам'ятаєш про портальну арку? Там використані руни андальських друїдів, тому щоб з ними розібратись — потрібно звернутись до знавців.

— Це не причина вирушати негайно, — вичікувально примружився Калден. — Годі вже від мене щось приховувати. Я не роздумуючи готовий тобі віддати власне життя, а ти й досі не довіряєш мені!

Роздратовано вигукнув прямо в обличчя. Я навіть не очікувала такого від Калдена. Стояла навпроти нього розгублена. Його несподівана різкість вразила. Та що його так зачепило?

Присіла на ліжко і спокійно запитала:

— Що ти хочеш знати?

— Що з тобою відбувалось, коли ти влетіла в магічний шторм? Ти ж говорила, що він тобі не шкодить. Але що ж тоді трапилось? Ти ледь не померла... Що в тебе за зв'язок із ним?

Його слова врізались глибоко. Ось що саме його хвилює. Тепер хоч розумію про що він. Та чи варто йому розповідати? Хоча... Він же вважає мене своєю істинною парою і готовий життя віддати... Він мав право знати. Мабуть, настав час усе сказати.

— Навіть не знаю, з чого почати, — задумливо мовила я, вдивляючись у Калдена. — Ти правий. Я тобі не довіряла. А що ти хотів? Ти намагався підкорити мою волю при першій зустрічі, тримав у заручниках моїх рідних… навіть погрожував мені. То ж я воліла тримати свої таємниці при собі. 

— Це було… раніше, — похмуро відвів погляд Калден. — До того як...

— До того, як ти вирішив, що я твоя пара, — перебила я, не давши договорити. — Та поки облишимо цю тему. Отже, ти ж знаєш, що мої батьки родом з Андали? 

Я поглянула на Калдена. Він кивнув, уважно слухаючи.

— Їх прирекли на страту, відправивши у шторм. Там ніхто не виживає… принаймні, так всі вважали. Я народилася на кораблі, прямо в епіцентрі бурі. При народженні я ввібрала частину цієї сили. Поглянь на мої очі — такий самий колір, як у блискавок шторму. Саме це врятувало батьків і дало мені здатність керувати первісною магією.