20 чергова битва

Я стояла осторонь, ледь помітно тремтячи. Мій погляд не відривався від фігури радника. Тонган… Його руки зімкнуті в кайданах, лице — зухвале, спотворене гнівом, але очі не могли приховати головного: страху. Вперше — справжнього, тваринного. Він більше не грав ролі, не тиснув словом. Тепер він був тим, ким був насправді — переможеним.

«Невже все? Невже нарешті скінчилося?» — думка дзвеніла, мов дзвін у тиші. Мій ворог, той, хто мало не знищив мене, моїх рідних, всю Осару, тепер безсилий. І я в безпеці. Всі — в безпеці.

Але серце стискала не радість, а порожнеча. Це кінець? Чи всього лиш затишшя перед новим випробуванням? Тиша перед бурею, що ще не зійшла на обрій?

Мене вважають небезпечною. Напівкровкою — істотою, що не повинна існувати, загрозою для цих земель. Скільки ще таких, що поділяють погляди Тонгана і спробують мене усунути?

Калден обережно торкнувся мого плеча — простий дотик, у якому було більше підтримки, ніж у тисячі слів. Я вдихнула. Глибоко. Повільно.

Я ще не знала, що саме відчуваю: полегшення, втому, чи нове передчуття... Але одне знала точно — моя боротьба змінила все. І назад вже дороги не буде.

Раптово мої груди стиснуло ніби лещатами. Я не могла зробити навіть вдиху. Впала на одне коліно, вчепившись у тканину одягу, ніби це могло полегшити біль. Лише з великим зусиллям вдалося зробити болючий, уривчастий подих.

Щось було не так. Мій зв'язок зі штормом пульсував тривожною болісною хвилею. Торден… Я спробувала дотягнутись до нього думкою — у відповідь лише тиша й цей нестерпний біль.

— Аміро, що з тобою?! — Калден кинувся до мене, тривожно заглядаючи в очі.

Я важко дихала. Навіть це давалось мені великими зусиллями. Нарешті я змогла видавити з себе кілька слів:

— Мені негайно... — перевела подих, — ... на узбережжя.

Лише за допомогою Калдена змогла підвестися.

— Леді Сеймарін, що трапилося? — долинув голос короля.

— Їй стало зле, — відповів за мене Калден, — дозвольте нам залишити слухання. В нашій присутності більше не має потреби.

Король обміркував прохання, з рештою похмуро кивнув:

— Я б хотів щоб ви залишились з нами до оголошення вердитку... Та враховуючи що леді Сеймарін погано почувається — можете йти. Ми вже з'ясували все необхідне.

Калден підтримав мене, виводячи з зали. І тільки там продовжив розпитувати:

— Що з тобою?! Можеш зцілити себе? Або дозволь мені допомогти! — не приховував тривоги він.

Мені стало трохи легше. Та я розуміла, що терміново потрібно дістатись шторму. З ним щось коїться не хороше, а на такій відстані я не зможу нічим допомогти.

— Я терміново вирушаю на узбережжя, — рішуче мовила напрявляючись до виходу невпевненою ходою.

Ноги ще погано слухались, тіло зрадницьки тремтіло.

— Я не відпущу тебе в такому стані, — хмуро відповів схопивши за руку, — та й це буде образою королю. Він не давав дозволу залишити палац.

— Мені не потрібен дозвіл ні твій, ні Короля, — люто поглянула на нього висмикнувши свою руку, — це не обговорюється. Зараз в біді той хто довірився мені і я не вправі це ігнорувати. Кожна втрачена хвилина може дуже дорого коштувати...

— То хоч поясни мені, що відбувається! — вибухнув Калден.

— Не має часу, — кинула я крокуючи до дверей.

— Тоді я вирушаю з тобою і це не обговорюється,— попрямував він слідом.

— Ти принесеш більше користі тут, а там тільки заважатимеш. Розберись тут з рештою,— роздратовано мовила до нього.

Тільки його мені не вистачало. Я не знаю як на нього відреагує енергія шторму. Зараз зовсім невдалий момент, щоб це перевіряти.

— Ні. Я саму тебе не відпущу! — не збирався здаватись Калден.

— Для тебе це може бути небезпечно, — відрізала я.

Обернулась і суворо поглянула йому в очі та він був непохитний.

Я тяжко зітхнула здаючись. Витратила й так забагато дорогоцінного часу на суперечки.

— Гаразд, тільки тоді не заважай мені.

— Тобі потрібно на узбережжя. Я віднесу тебе туди, а дорогою ти мені розповісти в чому справа. Інакше я тебе нікуди не відпущу.

В мені росло роздратування. Та з яких пір він вирішує за мене! Але не варто втрачати холодний розум через емоції. 

На подвір’ї Калден перетворився на дракона. Я миттєво заскочила на його спину, і ми зірвалися в небо.

— «Куди летіти?» — почула його голос у своїх думках.

— «До узбережжя. А там мені потрібно дістатись магічного шторму. З ним щось погане коїться. Я повинна йому допомогти».

З хвилину тривала тиша. Я прислухалась до нашого зв'язку з Торденом і намагалась з'ясувати, що з ним коїться.

— «Розповідай в чому справа, — мовив суворо Калден, — я гадав, що ти мені вже все розповіла. А виявляється ти ще й досі маєш таємниці...»

Мої думки зараз були зовсім про інше і те що Калден вирішив з'ясовувати стосунки в такий не підходящий момент страшенно злило.

Зараз я могла думати тільки про Тордена. І зовсім не могла зосередитись на відповідях Калдену.

— «Я тобі розповідала те що було необхідним. Мій зв'язок з енергією шторму не мав тоді значення. Ти може швидше! З ним щось коїться. Часу обмаль, я відчуваю як йому погано».

Хвилювання в мені наростало. Я могла відчувати все що й Торден. Жахливі почуття. Його щось знову поневолювало. Невідома сила змушувала коритись її наказам.

Калден летів неймовірно швидко. Я припала до його лускатого тіла і утримувала себе заклинанням, щоб мене не знесло потоками вітру.

Калден летів, не ставлячи більше питань. І тільки шторм попереду кликав усе гучніше.

Я вже бачила обриси вируючих хмар. Серце шалено стукотіло.

— «Калдене, не підлітай близько. Далі я сама.»

Щойно звернулась до нього відразу застосувала заклинання крил.

— «Ти глузд втратила! Це небезпечно!» — він спробував завадити мені злетіти.

— «В мене зараз немає часу на пояснення! Відпусти! Потім все поясню!»

Калден залишився десь позаду, але я вже не зважала на нього. Вся моя увага була поглинута виром хмар, що клубились довкола.