18 його істинна?

Я десь у невагомості. Тут немає болю, тривог — лише спокій і безмежна легкість. Мені так добре, що не хочу повертатись. Але щось заважає… шум… чиєсь бурмотіння. Голос… знайомий.

— Аміра… повертайся до мене…

Неохоче виринаю з темряви. Відчуваю гарячу долоню, що тримає мене за руку. Дихати важко — наче на грудях камінь. Пробую поворухнутись. Повільно розплющую очі, світло боляче різонуло, я закліпала, намагаючись звикнути.

Погляд падає на Калдена. Він сидить біля мого ліжка, схилившись до мене. Його голова на рівні мого плеча. Однією рукою стискає мою, тримаючи її в мене на грудях — надто важко, заважає дихати, така гаряча долоня, але на диво його дотик приємно заспокійливий.

Не втрималась — доторкнулась до його волосся вільною рукою. Давно хотіла знати, яке воно на дотик. Калден ворухнувся й підвів на мене сонний погляд.

— Вибач, — прошепотіла я, почуваючись як злодійка. — Не хотіла тебе будити…

Він виглядав змученим: запалі щоки, тіні під очима, на щелепі пробивалась недбала щетина. Та наступної миті кинувся обійняти мене так міцно, що я зойкнула від болю.

— Пробач! — одразу відступив. — Як ти почуваєшся?

Але на мить його усмішка згасла, в очах промайнула тінь тривоги. Я хотіла спитати, та він знову став звичним — впевненим Калденом.

— Спантеличено… — чесно зізналась. Тіло нило. Чому я досі поранена?

— Чому мене не зцілили? Скільки я була без свідомості?

Калден усміхнувся й лагідно провів рукою по моїй щоці.

— Кілька днів. Тебе частково лікували, але щойно твоя енергія відновилась — почала атакувати будь-яке втручання. Після того, як ти мало не вбила цілителя, охочих більше не знайшлося. Я сам пробував хоч якось допомогти, але… — він розсміявся. — Мене двічі відкинуло до стіни. Востаннє таке траплялось ще на юнацьких тренуваннях.

— Ти змінився. Раніше не був таким… — здивовано промовила я.

— Я думав, більше не побачу тебе. Це зламало б мене. — Його голос зірвався, але він швидко отямився і мені підморгнув, — тоді я дещо усвідомив.

Він підморгнув?! 

Картини з балу виринали в пам’яті: спалахи магії, крики, страх… Що ж насправді сталося тієї ночі? У пам’яті спливла його фраза…

— Калдене… ти тоді… щось сказав… про істинну?

— О, мені ще багато тобі потрібно розповісти, маленька моя пташко. Але згодом. Відпочинь спочатку.

— Пташка? Ти що, вдарився головою? З якого часу я стала твоєю пташкою? Мене так тільки батьки можуть називати!

Калден загадково посміхнувся:

— Я теж довго не міг це прийняти. Але це сильніше за мене. Ти сама все зрозумієш. А поки — відновлюйся. Нам ще доведеться вирішити багато після того… балу. Я буду поряд.

Його голос заспокоїв. Я заплющила очі й розслабилась. Що відбувається? Це справді Калден? Чи я досі марю? Мабуть, мене сильно поранило… зараз я надто виснажена щоб з'ясовувати.

Після лікування я заснула.

Прокинулась рано вранці. Вперше за довгий час почувалася спокійно. Але... я не була сама. Розплющила очі, наткнулась на янтарні зіниці.

— Доброго ранку. Гарно відпочила? — усміхнувся Калден.

Я оніміла. Лежала на його плечі, нога — на ньому, а він ніжно тримав мене. Швидко відскочила — мало не впала з ліжка. Калден встиг підхопити. Помітила, що на ньому немає сорочки. Підтягнула ковдру до самого підборіддя — й тим лише більше оголила його ідеальне тіло: м’язи, смаглява шкіра, шрами… навіть вони додавали йому привабливості.

— Що ти тут робиш?! — нарешті видихнула.

— Охороняю, як обіцяв.

— В моєму ліжку?! Без сорочки?!

— Ну, не в одязі ж спати. Та й ти не заперечувала проти моєї компанії.

Залилась густою фарбою. Добре хоч я у нічній сорочці. Хоча… звідки вона? Надто страшно питати. Сподіваюсь, її надягнула прислуга.

Але обурення брало гору:

— Що з тобою сталося? Раніше ти хоча б просто погрожував, намагався підкорити — і я знала, чого чекати! А зараз твоя дивна поведінка збиває з пантелику. Я не знаю, що очікувати від тебе наступної миті! 

— О, то тобі більше подобалось, коли я домінував? Я це запам’ятаю. — Лукаво посміхнувся мені й змінивши тон додав, — одягайся, на нас чекає насичений день.

З цими словами він вийшов. Я кинулась до шафи, схопила першу-ліпшу сукню. Ледве встигла — Калден уже повернувся одягненим.

Механічно доторкнулась до шиї — ланцюжка не було. Розгублено глянула на нього.

— Мій медальйон…

— У мене. — Простягнув підвіску. — Я зняв його ще тоді, ввечері. Відчув у ньому залишки магії. Його б точно забрали. Я зберіг — подумав, він тобі дорогий.

Заклинання, які я наклала на передодні, добре тримались. Справжній вигляд прихований, так само як і його істинна могутність. Зараз це звичайна прикраса, а не безцінний потужний артефакт. Я взяла її в руки.

— Дякую. Це подарунок батька, сімейна реліквія. Але… хто хотів його відібрати?

— Саме це ми і маємо обговорити. Але спершу — сніданок.

— Ні. Я не рушу з місця, поки ти не поясниш усе.

Калден тяжко зітхнув, на мить замовк, занурившись у роздуми. Його чоло злегка збурила тривожна зморшка.

— Почну з самого початку. Після нападу, коли до зали нарешті прорвались придворні маги, радник короля звинуватив у всьому тебе. Всі бачили, що ти могла користуватись магією попри блокувальні артефакти.

— Що?! — я різко присіла на ліжко, добре, що була поруч. — Та я ж ледь життям не поплатилася, рятуючи Короля і решту присутніх!

Я захлинулася від обурення й гніву. Ті тварюки ледь мене не роздерли, і після цього ще й звинуватити мене? Абсурд!

— Я розумію твоє обурення. Як я й попереджав, ми з'ясували, хто й навіщо хоче тебе вбити. І, як виявилося, ця людина вирішила не тільки усунути тебе, а й заодно захопити владу, звинувативши тебе в нападі. Але ти зіпсувала йому плани. Король живий, ти теж. Сьогодні відбудеться слухання щодо твого вироку...

— Яке ще слухання?! Який вирок?! Це така подяка?! Я повинна доводити, що не я влаштувала напад?! Хіба не видно, що я сама ледь не загинула?!