15 маєток Калдена

Решту дня я планувала провести на самоті в маєтку, відпочити та призвичаїтися. Як тільки ми прибули, Калден поїхав, залишивши розпорядження прислузі.

Мене це анітрохи не засмутило. Політ виснажив мої магічні резерви, хоча я намагалася це приховати. Тож, зачинившись у кімнаті, трохи порозмірковувала і наклала магічний замок – про всяк випадок.

Розчинила вікно, всілася на м'який килим у позу лотоса, щоб сонячні промені повністю мене огортали, і почала вбирати їхню енергію, відновлюючись.

Я вже майже звикла не задумуючись захищати магічні канали та перенаправляти енергію з резерву до тіла – це виходило само собою. Завдяки цьому я не відчувала фізичної втоми навіть під час потужного потоку магії, і це мене неабияк тішило.

Не знаю, скільки часу минуло – коли я занурююсь у медитацію, мені складно це відстежити. Але раптом потік сонячної енергії припинився. 

Набігла хмара чи вже настав вечір? Невже я так довго відновлювалась?

Я повільно поверталася до реальності, відчуваючи ніби крізь вату, як мене хтось кличе і струшує за плечі. Мене силоміць намагались вивести з стану медитації і це аж ніяк не покращувало моє самопочуття. Розплющивши очі, ще кілька хвилин приходила до тями.

Я лежала на ліжку. Наді мною схилився Калден, його обличчя затьмарювала тривога.

Я кліпнула кілька разів, намагаючись зрозуміти, що відбувається і як я тут опинилася. Нарешті змогла сфокусувати погляд на ньому й прочистила горло.

– Що сталося? – запитала хрипким голосом.

– Ну нарешті! – видихнув він і присів поруч, нервово провівши рукою по волоссю.

Мій погляд вихопив вибиті двері, що валялися неподалік. Я підвелася на лікті, здивовано переводячи очі то на Калдена, то на двері.

– Що сталося? – повторила я питання.

– Це ти мені скажи! – роздратовано вигукнув він.

– Тобто? – не зрозуміла я.

– Коли я повернувся, прислуга повідомила, що ти зачинилась у кімнаті й не відповідаєш. Я спробував увійти – і наткнувся на магічний замок. Довелося вибити двері! А ти сиділа непритомна! Я не знаю, скільки часу намагався тебе привести до тями! Уже навіть відправив за лікарем! – під кінець його голос підвищився.

Я широко розплющила очі.

– Не розумію, чому ти так хвилювався. Я ж просто медитувала. Казала ще в польоті, що після прибуття маю відновити сили. У такому стані я не відчуваю, що відбувається з тілом. Та й плин часу не сприймаю, тому й наклала замок. Ти ж бачив у печері, як я це робила. Чого так нервувати? Сам же казав, що у твоєму маєтку безпечно.

– Якщо безпечно, то навіщо той магічний замок?! – не вгамовувався він.

– Щоб уникнути таких ситуацій! – я теж підвищила голос. – Коли я медитую, не відчуваю тіла й стаю вразливою! Невже не розчув?!

Чому він мене вичитує? Було б за що! І яке він має на це право?!

– Я ж не могла навіть уявити, що ти виб’єш двері! Наступного разу використаю сильніше заклинання.

– Мене ніяке твоє заклинання не зупинить, – категорично відповів він. – Більше так не роби. Краще попереджай про свої дії.

– І з якого дива я маю звітувати перед тобою?! – моє терпіння луснуло. – Ти притягнув мене у столицю, майже нічого не пояснюєш, а тепер ще й вимагаєш звітувати про кожен крок! Може, ще й повідомляти про кожен подих?! Чи не забагато ти собі дозволяєш?! Хто ти взагалі для мене такий?!

Пальці почало знайомо поколювати від накопиченої в них магічної енергії. Ще трохи – і я спалю тут усе до демонів.

– Розмову закінчено. Вечеря через годину. Чекатиму в столовій. Не запізнюйся, – кинув він і, розвернувшись, вийшов.

Я запустила йому вслід подушкою. От же ж діставучий вишкребок! 

Полум’я почало вириватися з-під контролю. Наступна подушка згоріла вмить.

Я швидко зіскочила з ліжка й почала глибоко дихати, намагаючись приборкати вогонь.

І що ж мені так не щастить із чоловіками? Спочатку Дарілей, тепер Калден…

І раптом я зрозуміла, що більше не думаю про Дарілея. Тепер усі мої думки зайняв Калден.

Коли нарешті заспокоїлась, оглянула кімнату. Начебто все ціле, окрім нещасної подушки. У такому стані я могла б запросто спалити весь маєток. 

Цьому лускатому гадові я б із задоволенням улаштувала маленький вогняний хаос, але ж він не сам мешкає в маєтку, прислуга тут ні до чого. Доведеться відмовитися від цієї ідеї... поки що.

До мене в кімнату несміливо зазирнула дівчина у строгій сукні покоївки. Вона не наважувалася зайти далі порога.

— Леді, можливо, ви бажаєте змінити кімнату? — ледве чутно запитала вона.

Я підійшла ближче та спробувала дружньо посміхнутися.

— Перепрошую, не хотіла, щоб мене бачили в такому стані. Але цей лускатий мене просто вивів із себе.

Дівчина зблідла, а в її очах з’явився переляк. Невже я справді настільки страшна?

— Леді, що ви… Не говоріть так про лорда Калдена! Він же правитель гірських драконів! Я навіть не розумію, як він дозволяє вам звертатися до нього на «ти»… — вона ще більше зблідла, прикрила рот рукою та опустила погляд. — Ох, вибачте мені, леді, я сказала зайве… Це не моя справа…

Я закотила очі. Схоже, Калден справжній тиран, якщо його так боїться прислуга. Якщо він поводиться зі мною так зверхньо, то страшно уявити, як ставиться до інших.

— Леді бажає змінити кімнату? — несміливо повторила вона.

— Так, бажаю.

Мене провели до іншої кімнати — майже такої ж, але з цілими дверима.

До вечері залишалося п’ятнадцять хвилин. Я розмірковувала, чи варто взагалі йти. Може, просто проігнорувати це й гордо залишитися у своїй кімнаті? Але кому я щось цим доведу? Лише собі зроблю гірше. До того ж я страшенно зголодніла. За весь день з’їла лише бутерброд перед дорогою.

Я проігнорувала приготовану для мене сукню та натомість одягнула штани й легкий светр без коміра — які я прихопила з собою потай від матері.

За дверима на мене чекала все та ж перелякана служниця. Побачивши мене, вона знову зблідла.

— Леді… лорд Калден просив, щоб ви одягнули сукню.