14 подорож до столиці

Я нудьгувала вдома. Щоб хоч якось заповнити час, допомагала із зіллєварінням, готуванням, доглядом за садом. Хоча мені мало що доручали, із домашніми справами я ладнала погано.

Згадала про сартеніт — за всіма подіями зовсім вилетіло з голови, що досі не знаю, як ним користуватися. 

Виявилося, що для активації потрібно нанести кілька крапель крові на амулет власника — тоді з’явиться заклинання яке й відкриває його силу.

Спочатку хотіла повернути його батькові, та він наполіг, щоб я залишила собі, враховуючи ситуації, в яких постійно опиняюся.

Загадку порталу відклала на потім. Без знання рун не мала жодної зачіпки, а ще й не могла зосередитися —думки постійно поверталися до Калдена.

Як мені з ним поводитися? Він урятував мені життя, але ж не просто так. Я потрібна йому, бо володію знаннями, які допоможуть розгадати механізм роботи портальної арки. Але як він хоче використати портал? І чи не стане це ще більшою загрозою для нас усіх?

Рано-вранці мене розбудила схвильована мама.

— Доню, вставай! Ти не повіриш! — вона аж світилася від радості. — Тобі прийшло магічне запрошення на Свято Родючості! І не звідки-небудь, а зі столиці! Від самого лорда Калдена!

Я кліпнула, намагаючись переварити інформацію.

— Він запрошує тебе супроводжувати його під час візиту до правителя, — додала мама з натхненням.

Я сиділа на ліжку, все ще сонна й ошелешена. Невже ці новини не могли зачекати хоча б до мого повного пробудження? 

Чому Калден все ніяк не залишить мене в спокої? Батько говорив, що він дуже зайнятий і раніше рідко навідувався до Осари, а зараз його присутності аж занадто багато.

— І це варто було повідомляти затемна? — пробурчала я.

Мама лише відмахнулася, ігноруючи мій настрій.

— Тобі треба починати збиратися просто зараз. Ви вирушаєте вже сьогодні! Кажуть, святкування в столиці просто неймовірне!

— Я ще не погоджувалася! — різко випалила я. — Хотіла відсвяткувати тут, з вами! Відмовлюся й чемно перепрошусь.

— Ти що?! — очі мами округлилися, а голос став незаперечним. — Відмовитися неможливо. Я вже надіслала згоду від твого імені. Ти їдеш, і це не обговорюється.

Я застогнала й знову повалилася на подушку. Яка «радість»…

Та мама й не думала мене залишати в спокої. Вона металася кімнатою, рилася в шафі, викладала одяг, супроводжуючи процес невдоволеними коментарями:

— Жах… У тебе так мало пристойних речей… І штани я забороняю брати! Це вдома можна вдягатися як заманеться, а там ти маєш відповідати етикету.

— Але ж це лише на день святкування! Невже мені потрібно так багато одягу із собою? — я не витримала.

— Ти виїжджаєш за два дні до свята. Ось чому такий поспіх. Потрібні змінні сукні. Добре хоч святкове вбрання вже готове — я послала батька за ним, він скоро повернеться.

Я зітхнула й попленталася вмитися. Хоч трохи привести себе й думки до ладу.

Я швидко склала речі у свою звичну похідну сумку. Потай від мами закинула туди мечі, кілька комплектів зручного одягу, а також цілу купу зіллів та магічних порошків. 

Добре, що доступ до її вмісту маю лише я — ніхто й не здогадається, що в мене там насправді.

Суконь виявилося значно більше, ніж я пам’ятала. Звідки вони взялися? Напевно, справа рук Ісарії. Коли тільки встигла? Хоча моя сумка магічно зачарована, простір у ній не безмежний, і все ледве помістилося. Але це все одно краще, ніж тягти за собою купу валіз—тепер усі мої речі завжди зі мною, і це величезна перевага.

Невдовзі за мною прибув Калден. Він під’їхав до двору на екіпажі, запряженому парою вороних коней.

Я сиділа на гойдалці в тіні розлогого дерева.

— Чому ти досі не зібралася? — його голос був невдоволеним. — Я чітко написав, що ти маєш бути готова до мого прибуття. Дорога дальня, потрібно вирушати якнайшвидше.

Калден насувався, мов грозова хмара, а я безтурботно спостерігала за ним. Мене відверто забавляла ця ситуація. Я вже давно була готова, тож не розуміла, чому він вирішив, що це не так.

Я зробила найневинніший вираз обличчя й змахнула віями.

— Ой, так це сьогодні? — зобразила розгубленість. — Напевно, щось наплутала. Але ти не хвилюйся — це шкідливо для здоров’я. Я зараз швиденько збігаю до швачки за сукнею, спакую валізи… Думаю, до обіду впораюся.

Потрібно було бачити його обличчя. Він аж побагровів. Я більше не змогла стримувати посмішку.

— Гаразд, це був жарт. Заспокойся, — я підвелася. — Це тобі дрібна помста за зіпсований ранковий сон. Не можна було надіслати запрошення вчора, щоб я з вечора спакувалась і не мусила сьогодні прокидатись посере ночі?

Калден заморгав, обмірковуючи мої слова.

— А де твої речі? Я спеціально найняв екіпаж для валіз.

— Так от чому ти вирішив, що я ще не зібралася, — я усміхнулася й показала йому свою сумку. — Тут усе необхідне.

— Ми їдемо на прийом у палац, а ти збираєшся купувати одяг на місці? У нас не буде на це часу! — його очі округлилися, і, здається, він уже уявив, як водить мене по місцевих крамницях.

Я б ще трохи познущалася над ним, але розмова явно затягувалася.

— Калдене, моя сумка — магічний артефакт на основі просторової магії. У ній є всі мої речі, включно з бальними сукнями. Може, вже рушимо? З тебе весело кепкувати, але дорога довга.

Він переводив погляд то на мене, то на сумку, а в його очах застигла недовіра. Нарешті провів рукою в повітрі біля неї, перевіряючи заклинання.

— Ти не перестаєш дивувати, — протягнув він. — Відчуваю магію. Тепер не бачу сенсу в екіпажі.

— То як будемо подорожувати? Верхи на конях? — нічого не підозрюючи, запитала я.

Калден хижо посміхнувся.

— Можна сказати й так. Ти подорожуватимеш верхи.

Я зітхнула.

— Тоді мені варто переодягнутися.

Він залишився чекати на подвір’ї, продовжуючи посміхатися так, що в мене всередині зародилося тривожне передчуття.

Я перевдяглася у штани для верхової їзди, вільну сорочку з довгими рукавами й широкий пояс-корсет у тон. Припасувала сумку. Була готова до дороги, але не до того, що чекало на мене зовні.