12 замах

З самого ранку наступного дня Ісарія запросила помічницю з найкращого ательє Осари, щоб зняти з мене мірки для святкової сукні. Вона добре зрозуміла ще з учорашньої розмови, що добровільно я туди не піду. У мене й без того було достатньо важливих справ, але це, здається, нікого не турбувало.

Мама радо підтримала цю ідею. Вона втомилася від того, що я постійно зникаю на тренуваннях, годинами засиджуюся в бібліотеці й шукаю пригод на свою… п’яту точку. А тато вирішив просто не втручатися і кинув їм мене на поталу. У результаті я опинилася в меншості: мама та Іса створили коаліцію проти мене, і будь-які мої протести безжально присікалися.

Я стала безмовним манекеном. Мене обміряли, крутили в різні боки, обмотували відрізками різних тканин, сперечалися щодо фасону й кольору сукні. І все це без моєї участі! Коли я спробувала висловити свою думку, почула у відповідь: "Ми запитаємо тебе, коли розмова йтиме про вибір зброї, а не сукні".

Нарешті все скінчилося, й швачка з усіма необхідними замірами та інструкціями пішла. Разом із нею подалася й Іса – вона вирішила знімати власні мірки безпосередньо в ательє.

Я скористалася моментом і непомітно вислизнула з дому. Після такого варто було провітритися. До того ж я хотіла ще раз оглянути арку. Печатку генералу я поки не повернула, тож пройти на сторожову вежу проблем не мало бути. До того ж я вдосконалила свою підзорну трубу й тепер могла краще розглянути деталі.

Руни я вже вивчила досконало, але мені потрібно було подивитися, як вони розташовані на самій арці порталу. Раптом записи містили неточності, або ж розташування символів на камені підкаже якусь нову ідею? Можливо, доведеться обійти кілька постів, щоб оглянути все з різних боків, але в мене ще цілий день попереду. У будь-якому разі це краще, ніж сперечатися якій тканині надати перевагу: сатину, шовку чи атласу – марнування часу, якого в мене й так обмаль.

Дорога до порталу пролягала через прилісок, що прилягав до гірського хребта. Потім – перевал, і звідти вже відкривався шлях до першої сторожової вежі. Йти доводилося без магії, щоб не підживлювати арку зайвою енергією. Але прогулянка мене не засмучувала – навколишні краєвиди того вартували.

Я вже майже дійшла до перевалу. Зупинилася, милуючись пейзажем: пологий схил, укритий ще соковитою травою, різко перетинався прямовисною скелею. Дорога тягнулася під самою кам’яною стіною, а з іншого боку, внизу урвища, розкидався темний древній ліс, де подекуди листя вже набуло золотавих відтінків. Над цим усім височіло чисте блакитне небо. У всьому відчувалася первісна, дика краса, створена сонцем, вітром і водою. Я вдихнула на повні груди – свіже повітря дарувало відчуття свободи. Тут мене ніщо не стримувало.

Раптом щось привернуло мою увагу – ледь помітний рух неподалік. Я глянула в той бік – і настрій миттєво зіпсувався.

На зустріч мені йшов Калден.

Я сподівалася, що не побачу його ще принаймні кілька днів. Діставучий ящур. Що ще йому потрібно від мене?

– Стільки негативу до мене, – мовив він замість привітання.

– Що ж поробиш, якщо ти викликаєш у мене саме такі емоції. Не знаю, як так сталося. Може, це через твою чарівну здатність ламати чужу волю? Чи через твою звичку з’являтися тоді, коли тебе найменше чекають? – відповіла я, навіть не намагаючись приховати свого роздратування.

Калден лише криво посміхнувся.

Але стривай-но... Звідки він знає, що я зараз відчуваю? Ще одна властивість магії драконів? Чи, можливо, в мене все на обличчі написано, і я просто не вмію ховати свої емоції?

– Я думала, ти зайнятий своїми справами й не потрапиш мені на очі хоча б кілька днів, – кинула я. – Вибралася на прогулянку, а тут така… несподіванка.

– Прогулянка до порталу? – він скептично підняв брову. – Йти хащами, а потім дертися в гори, ще й без можливості скористатися магією польоту?

– На будь яку ситуацію можна дивитись по різному – просто знизала плечима. – Після кількох годин, витрачених на вибір сукні, свіже повітря – це справжній порятунок.

Калден примружив очі.

– Знаєш, за всі ці роки ти перша, хто мене зацікавив. А то я вже почав нудьгувати.

Усмішка промайнула його вустами – звична, хижувата, з ледь помітною насмішкою.

– Це ж треба, яка честь. Що ж, сподіваюся, твоє життя тепер сповнене сенсу, — саркастично відповіла йому.

– Невже тобі справді цікавіше збивати ноги по цій дорозі, ніж разом із подругами кружляти перед дзеркалом?

– Ти не повіриш, але світ не обертається навколо суконь і дзеркал. Хоча, можливо, у твоєму це саме так?

Якщо судити по його бездоганно доглянутому вигляду.

Він наблизився і, не питаючи дозволу, взяв мене під лікоть.

– Бачу, ти зараз перебуваєш у гуморі. Так і бути, складу тобі компанію, щоб ти часом не занудьгувала дорогою, – сказав та потягнув мене вперед.

Я втратила дар мови. Вибачте, а моя думка тут когось цікавить? Вирішив усе за мене, ніби я його власність. Навіть вилетіло з голови питання, яке хотіла йому поставити. А що він, власне, робив біля порталу? З того боку перевалу нічого, крім нього, немає. Отже, Калден точно навідувався саме туди.

Тільки хотіла запитати його, коли відчула поштовхи землі та гучний гуркіт. Каміння почало падати на нас. Ми швидко притиснулися до скелі, повз яку саме проходили, намагаючись убезпечитися від уламків, але земля під ногами вкрилася тріщинами й почала осипатися. Відбігти на безпечну відстань було вже неможливо.

Я стала плести заклинання щита, аби хоч якось захиститися від обвалу. Калдена ж огорнула червона сфера світла. Його аура здавалася ще потужнішою, пригнічуючи мене. Шкіра Калдена вкрилася лускою, руки й ноги видовжилися — це все, що я встигла розгледіти крізь яскраве світло, що його огорнуло. Але йому не вистачило часу на повне перетворення — ми почали падати. 

Мій щит відбивав уламки скелі, та іскрився від ударів надто великих брил. Я рвонула кинджал, намагаючись зачепитися за виступ чи хоча б загальмувати падіння. Моя магія змішалася з його, щит розсипався на друзки.