3 рідна домівка

У поселенні Марсун зупинив віз біля невеликого, затишного будиночка й, тепло попрощавшись, поїхав далі.

Мабуть це мій дім.

Я повільно обвела поглядом двоповерховий будинок, оточений живим парканом, між яким росли десятки лікарських рослин, що використовуються в зіллєварстві. Подвір’я доглянуте, зі смаком оформлене. Щось усередині ворухнулось, дивне відчуття теплого зв’язку із цим місцем.

Біля клумби, схилившись над квітами, стояла невисока жінка у чорній сукні. Її золотаве волосся було перев’язане чорною стрічкою, а великі медові очі дивилися у порожнечу, сповнені гіркого смутку. 

Мабуть в траурі за кимось загиблим. Марсун же говорив, що багато загинуло...

Вона механічно поливала квіти, не помічаючи, як вода вже вимивала коріння.

Я невпевнено зайшла на подвір’я.
— Добрий день, — привіталася, не знаючи, що ще сказати.

А може я не туди зайшла? Може мені потрібно було пройти кудись далі, просто Марсуну не подорозі мій будинок і він мене тут висадив. Але як дізнатись? Не запитаю ж я: " Привіт, я часом не ваша донька, яку вважаєте загиблою?"

Я себе зупинила. Чорний гумор мені зараз тут нідочого.

Жінка повільно обернулась, і, побачивши мене, різко зблідла. Її погляд наповнився шоком, страхом і... надією. Марсун якось більш спокійно відреагував на моє повстання з мертвих. А в неї щось аж занадто переляканий вигляд.

Вона виглядала вбитою горем — чорні кола під очима, бліде, схудле обличчя. Але навіть так вона була надзвичайно вродливою.

Я помітила в неї ельфійські загострені вушка. Точно помилилась будинком. Та може дізнаюсь хоч куди мені йти.

— Перепрошую, якщо турбую… — несміливо почала я.

Та ельфійка кинулась до мене і затисла в міцних обіймах. Я завмерла від її дій. Тут кожен так раптово кидатиметься на мене? Я так скоро невротиком стану.

Та вдихнувши її аромат вловила рідний запах сушених трав, пізнього літа. Щось віддалено знайоме... але все ніяк не могла пригадати більше нічого. 

Я обережно обійняля її у відповідь. Ми так простояли тривалий час. Як не дивно, я почувалась дуже затишно в її обіймах.

— Рідна моя, — тихо прошепотіла вона, — ти жива...

Вона відступила, поспіхом витираючи сльози, та вони продовжували нестримно котитися по щоках. Хоч вона й намагалась зараз мені посміхатися.

Схоже це таки те подвір'я. Невже я знайшла своїх рідних? Але хто вона мені? Адже ця жінка ельф, а я ні. І так молодо виглядає...

Вона провела мене в будинок. І щойно переступила поріг, ельфійка почала голосно гукати:

— Дейвіне! Дейвіне! Сеймарін повернулась! Вона жива! — на останніх словах голос ельфійки затремтів видаючи її емоції.

На другому поверсі хтось голосно затупотів. За мить сходами збіг жвавий чоловік середніх років. З ним я помітила певну свою схожість.

Його очі спалахнули яскравим блакитним полум'ям. Як гарно. Виходить він маг? 

Він миттю кинувся мене обіймати ледь не задушивши. Закружляв по кімнаті.

— Доню, невже це дійсно ти?! Де ти так довго пропадала? Ми думали, що втратили тебе назавжди... — він змовк недоговоривши.

Нарешті випустив з обіймів.

Виходить він мій батько. То я все ж таки виявляється маг?

Він мене випустив з обіймів та пильно подивився в очі.

— Що з тобою? Чому ти мовчиш? Ти… якась не така….

Я зам'ялась з відповіддю. Вони так раділи появі своєї Сеймарін та я зовсім не вона, не та що була раніше. Я вже давно стала Амірою. Їх взагалі не пригадую.

Схоже їх донька таки померла там. А на томість з'явилась я. Та якось не хочеться знову їх розчаровувати після всього пережитого болю.

Я відступила на крок від них, так мені буде легше їм сказати:

— Мені не просто це говорити. Та я мушу. Щоб у вас не було ілюзій. Я дійсно змінилась. Я зовсім вас не пам'ятаю, мої всі спогади про минуле загинули разом зі мною колишньою. Я не сприймаю себе вашою донькою, мені здається я геть інша.

Повисла важка тиша. Вони мовчки стояли дивлячись на мене. Мені також було гірко. Але що вдієш? Я сподівалась опинившись в дома, зможу хоча б щось пригадати, але цього не трапилося. Вони були ніби й рідні, але й чужі водночас.

— Ви... мої батьки? - вирішила уточнити, — але ви — маг, а ви — ельфійка. Мене… вдочерили? — Їх обличчя здригнулися від болю і я швидко додала, — Вибачте… Можливо, мені варто зайти пізніше…

Але жінка підійшла, знову обійняла мене, цього разу лагідніше. Чоловік обійняв нас обох.

Ми простояли так деякий час.

— Доню… пам’ятаєш ти чи ні — ти наша. Ми тобі все розкажемо. А спогади… може, з часом повернуться. Але, будь ласка, не говори нам «ви». Ми — мама і тато. Зрозуміла? — серйозно мовила мати.

Кивнула їй у відповідь. То я виявляється... напівкровка? Та більшість рис зовнішності перейняла в тата.

Я потопала в їх любові. В мене не залишилось сумніву в їх словах. От тільки на рахунок спогадів я дуже сумнівалась. Після огляду цілителями в Андалі в мене вже не залишилось жодної надії відновити пам'ять.

— Зі спогадами чи без, ти залишаєшся нашою донькою, — додав тато, — А те що ти втратила пам'ять це не страшно. Так що припини ці свої пафосні промови. Вони тобі зовсім не личать.

— Я зрозуміла, добре, — посміхнулась у відповідь.

— Скільки перспектив мені відкриває твоя втрата пам'яті! — вигукнув раптово батько.

Я з матір'ю здивовано поглянули на нього не розуміючи цих слів.

— Уявляєте, скільки всього я тепер зможу показати тобі «вперше»! Це ж скільки приводів для захвату! — пояснив він.

Я скептично поглянула на нього. Мене не особливо радувала така перспектива.

— Припини, Дейвіне, ще трохи зарано для твоїх жартів, — пожурила його мати, — і чого це ми стоїмо досі тут? Краще ходімо до столу. Я приготую твій улюблений чай і щось смачненьке до нього. Там продовжимо спілкуватись, — мовила мати до мене тепло поглянувши.

Матінка швидко відправилась на кухню і швидко приступила до справи.

Я рушила за нею щоб хоч чимось допомогти, та вона мене зупинила: