2 просто пощастило

Моїй радості не було меж, коли я помітила на горизонті світлу смугу й розмиті обриси землі. Спершу я не повірила, що це не марево, але чим ближче підпливав човен, тим виразнішими ставали контури берегової лінії. Хмари Тордена відступали відкриваючи мені все кращий огляд.

Я провела в океані безліч днів, що здавалися нескінченністю. І ось нарешті — суходіл.

Шторм відступив, лишаючись десь далеко позаду. Я чітко відчула, як Торден немов би з жалем відпускає мене. Він супроводжував мене увесь цей час — оберігаючи, стримуючи світ навколо, не бажаючи розлучатися.

Я на мить заглибилася в транс, перевіряючи наш зв'язок. Тоненька магічна ниточка все ще тягнулася від нього до мене.

— «Не хвилюйся, Тордене. Навіть на відстані я відчуватиму тебе. Як і ти — мене. Тепер ти не самотній», — прошепотіла подумки.

Відповіддю стало лагідне тепло, що огорнуло мою душу, змішане з легким сумом.

Я посміхнулась і, зібравшись із силами, направила човен до берега. Швидко пришвартувала судно, кинула якір і ступила на тверду землю.

І що мені робити далі? Мій план з пошуку домівки мав забагато білих плям. В океані допоміг Торден, а тепер доведеться покладатися тільки на власні сили. Я пригадала лиш обриси далеких земель і не більше. А куди прямувати тепер?

Я скривилась від власних думок. Доведеться використати крила, щоб роззирнутись, але знову цей біль від заклинання... 

— Авіс алас, — прошепотіла я, і крила виросли за спиною, піднявши мене вгору.

З висоти погляду переді мною відкрився неймовірний краєвид: дикі простори тягнулися аж до самого горизонту. Ні міст, ні поселень, лише дика природа. Вдалині виднівся гірський хребет.

Я прибула не до дрібного острівця. Це точно континент. Але в який бік мені вирушати на пошуки дому? Я відчувала, що потрапила у правильне місце та й шторм мене вів, але не знала куди рухатись далі.

Придивившись уважніше я помітила вузеньку ґрунтову дорогу. А це вже щось. Я направилась до неї. Кудись та вийду. Якщо пощастить — зустріну когось і дізнаюсь, куди я потрапила.

Я обрала напрямок та рушила дорогою. Про магію краще поки забути. Я не знала ні місцевих звичаїв, ні небезпек. Потрібно зберігати обережність і не привертати зайвої уваги.

Адже саме тут мене було поранено, мене хотіли вбити. І хоча я втратила пам’ять, але добре знаю — ворог може бути будь-де. Я не знаю кого зустріну дорогою. Довіряти першому зустрічному — ризик.

Здалеку почувся скрип коліс. Помітила в далині воза запряженого парую коней, він рухався мені на зустріч. Трохи порозмірковувавши стала очікувати наближення. Розпитаю про найближчі поселення або мене навіть можуть погодитись підвезути туди.

Але тримала зброю на поготові, напружено очікувала наближення подорожнього.

Кіньми правив хлопець десь моїх років, в простому одязі та з широким солом'яним капелюхом, що ховав його від палючого сонця.

Під’їхавши ближче, він різко смикнув повіддя, глянув на мене — і в його очах з’явилось шоковане впізнавання.

— Сеймарін?! — вигукнув він. — Не може бути! Це справді ти?!

Я насторожено не знімала руки з руків’я меча. Хто він? Чого такий захоплений?

Хлопець зіскочив з воза й кинувся мене обіймати. Я майже сіпнулася, готова відмахнутись, та стрималась. А то хотіла сполосувати його мечем. Він не помітив моєї напруженості й радо тараторив, стискаючи мене в обіймах.

— Не вірю! Примару, мабуть, зустрів! У нас уже був твій похорон. З усіма почестями! Можеш бути спокійна, героїню вшанували як належить!

Мої брови поповзли до гори. Цей хлопець зараз розхвалює мені мій власний похорон?.. Мій?!

— Як поховали? — нарешті промовила я.

Він безтурботно стукнув мене по плечу — сильніше, ніж варто було б.

— Та я ж кажу — з усіма почестями, — розсміявся він. 

Я потерла рукою вдарене плече. А він сильніший ніж здається. Але що тут відбувається?

— Слава Богам, що Зейра помилилась, — продовжив він пересміявшись, — вона сказала, що бачила вашу загибель — твою і Джуліна. Тіл знайти так і не вдалося... Там стався величезний вибух, який знищив все навколо. А ви знаходились у самому епіцентрі. То ж вирішили що ви загинули. А Джулін з тобою? Він теж вижив? — хлопець поглянув на мене поглядом сповненим надії. 

Та я навіть уявлення не мала про кого він говорить і про який вибух йдеться. Я лише похитала головою. Та видавати свою втрату пам’яті першому зустрічному — погана ідея.

— Мені не відома його доля, — ухилилась я від прямої відповіді відвівши свій погляд.

Хлопець сумно зітхнув, а тоді враз повеселішав.

— Головне, що ти жива! Застрибуй на віз — я саме їду до Осари. На своїх двох довго ще будеш топати. На возі — швидше.

Я мовчки сіла поряд, приховуючи посмішку. Він базікав без упину, що мені було тільки на користь.

— Оце твої батьки зрадіють, а то страшно на них дивитись. Останнім часом від них залишились лиш примарні тіні. Твоя смерть їх дуже підкосила. Вони облишили всі справи. Якби так тривало й далі, то невдовзі точно за тобою вслід відправились.

Виходить цей хлопець з мого поселення і добре знає мою сім'ю. А вдома на мене чекають батьки. Пощастило його зустріти. Він допоможе мені швидко потрапити додому. Я навіть не могла сподіватись на таку удачу.

— А я сьогодні, на диво, швидко продав свій товар. То й раніше вирішив повернутись додому. А на дорозі такий сюрприз! Ось що я називаю вдалим днем, — він кивнув своїм думкам.

Я посміхнулась на його слова. Він щойно порівняв моє чудесне воскресіння із швидко проданим своїм товаром. Його простодушність розчулювала. Я розуміла — переді мною щира людина, що не приховує ні радості, ні тривог.

— А чого це ти така мовчазна? - раптом запитав він, помітивши моє мовчання. - Ні, ну раніше ти мене також не могла переговорити. Це мало кому під силу, але зараз навіть не намагаєшся. Це на тебе зовсім не схоже.

— Я втомилась, — швидко відповіла я. — Стільки всього трапилось... Сам розумієш.