1 Подорож у невідоме

СМАРАГДОВА ПТАШКА. 

Частина — ІІ

ЧУЖИЙ РІДНИЙ ДІМ

Розділ 1

Я поступово наближалася до шторму. Море ставало дедалі неспокійнішим: вітер дужчав, хвилі здіймалися все вище. Човен почало кидати з боку в бік, наче іграшку.

Шкіру пронизала хвиля мурашок. Я відчула дику, первісну енергію шторму буквально на фізичному рівні. З кожним кроком до серця вируючої стихії це відчуття наростало, огортаючи мене з головою.

Я спробувала зосередитися і встановити зв’язок зі штормом, згадуючи ті особливі відчуття, які мала вперше. Нарешті мені вдалося відчути присутність чужої, велетенської свідомості.

Озирнувшись, я помітила, що човен уже дістався до штормової межі, та раптом навколо мене утворилася спокійна зона. Різкий вітер більше не торкався моєї шкіри — тільки легкий солоний бриз грався волоссям. Далекі гуркоти грому лунали десь поодаль, краплі дощу не падали сюди, а загрозливі хвилі перетворились на штиль поблизу мого судна.

Я вмостилася зручніше, заглибилася в транс і трималася за відчуття цієї чужої присутності. Поступово зв’язок зміцнів, і я без зусиль відчула, як магічна енергія шторму почала струменіти крізь моє тіло, слухняно приймаючись, мов рідна. Я пригадала тренування з Асфером і швидко взяла ці потоки під контроль, щоб не пошкодити тіло.

Неймовірне відчуття — коли первісна неприборкана магія наповнює тебе. Коли стаєш єдиною з такою могутньою древньою силою. Знову прийшло розуміння: шторм має свою свідомість, він — живий, він пам’ятає мене. Я відчула хвилі доброзичливості, що линули від нього.

Чи зможу я з ним поспілкуватися? Я занурилася глибше у медитацію, уявила себе посеред океану, а переді мною — невеличку грозову хмаринку, уособлення шторму. Подумки передала цей образ.

Відповідь прийшла одразу. Шторм прийняв мій образ і відповідав — не словами, а образами, відчуттями, емоціями. Згадалося, як Амвія розповідала про ментальний зв’язок із тваринами — у мене виходило те саме спілкування, тільки не з якимись ящірками, а із могутньою стихією.

Я наблизилась до хмаринки у трансі й провела рукою по її пухнастій поверхні. Контакт встановлено. Тепер лишилось з’ясувати, що стало причиною дивних зрушень у штормі.

— Чому ти зрушив з місця? Ти мене розумієш? — прошепотіла я подумки. 

Раптом вийде просто поговорити. Та не думаю що це спрацювало. Жодної прямої відповіді. Лише незрозумілі емоції. Добре… спробуємо інакше.

Я створила образ шторму, що суне на береги, руйнуючи все, і показала власні відчуття — біль, тривогу. А потім уявила, як він лишається на місці — спокій, гармонія. Шторм, здається, зрозумів мене. Я відчула схвалення.

Хмаринка весело закружляла довкола, а потім знову осіла на мої руки. Я послала новий образ — розруха на березі, страх, спитала: чому це сталося? І побачила… смуток. Видіння показало, як якась темна сила штовхає енергію шторму на берег, змушуючи коритися. Це було проти його волі.

А тоді я побачила себе — оповиту смарагдовим сяйвом — як я допомогла розірвати цей зв'язок і звільнити його. Та чи не повториться це знову? Що то була за сила? Що ж мені з цим робити? 

Я спробувала створити образ магічної захисної огорожі довкола шторму та йому це зовсім не сподобалось. Уявна хмаринка шторму засмикалась у моїх руках, стала вириватись і руйнувати цю уявну стіну. Мене це насмішило.

— Все-все, годі тобі. Я зрозуміла, що будь-які обмеження тобі не до душі. Заспокойся.

Шторм вгамувався. Ми навчалися розуміти одне одного.

— Але що ж нам робити? — задумалась я. — Як захистити і твою свободу, і жителів суходолу?

Відповідь надійшла без образів. Просто ясне, чітке відчуття. Він пропонував… лишитися. Але я не могла.

— Хочеш щоб я залишилась тут з тобою? Я не можу, — сумно мовила я, погладжуючи хмаринку. — Мене чекають вдома. Там теж потрібна моя допомога та й тебе в біді лишати не хочеться. Що ж нам з тобою робити?

До мене долинули сумні емоції. Хмаринка відпливла трохи від мене та завмерла.

— Образився? Та я дійсно не можу лишитись. В мене вдома біда, я дуже потрібна там...

Цей образ хмаринки… Я навіть забула, що маю справу з могутньою стихією. Він здавався мені пустотливим улюбленцем.

— Мені потрібно якось до тебе звертатись. Маєш ім’я? «Вічний магічний шторм» — якось не надто зручно.

Відповіді я не отримала. Пояснила йому все образами, але у відповідь тиша.

— Гаразд, зараз вигадаємо тобі якесь, — я замислилась, — як щодо Тордена? Магічною мовою це ім'я означає «грозу». Як тобі? 

Я стала очікувати на відповідь. Чи не занадто я фамільярно поводжусь з первісною магією? 

Від хмаринки потяглася тонка магічна нитка, того самого смарагдового кольору, що й блискавки. Вона торкнулася мого магічного резерву. Я здригнулася — мене огорнула свіжа, крижана прохолода, а за мить усе стало… зрозумілішим.

Я відчула, як Торден приймає ім’я. Між нами встановився нерозривний зв'язок. Більше не потрібно буде медитацій — ми могли спілкуватися напряму. Тепер він відчував мене, а я його. У разі небезпеки він сповістить мене, а я — допоможу. Натомість він дарував мені доступ до своєї магії — де б я не була.

— Як розумно ти вигадав. Вражає, — прошепотіла я з посмішкою.

Я вийшла зі стану медитації. Видихнула з полегшенням.

 — Одну проблему вирішено. Ти попередиш мене, якщо щось станеться. А я… коли розберусь вдома, спробую вивідати, що це була за сила. А поки так.

Я виконала обіцянку дану Асферу. Тепер повернемось до нагальних проблем.

— Де ж мій дім?

Я зосередилася, шукаючи хоч якусь зачіпку в пам’яті. І тут — біль, різкий, знайомий. Голова розболілась так як і кожного разу при моїх спробах щось пригадати. Я притиснула долоні до скронь, намагаючись його приборкати.

З часом він втих і я змогла вловити внутрішній поклик, мов компас. Я розплющила очі — там, у далечині, засяяла смарагдова зірка.