1 незнайомці в лісі

СМАРАГДОВА ПТАШКА. 

Частина — І

ВІДНАЙТИ СЕБЕ 

Розділ 1

Я сиділа біля струмка, спираючись спиною на стовбур дерева. Ліс завмер у надто ідеальній тиші, майже завороженій. Сонце пробивалося крізь листя, розсипаючи золотаві відблиски по воді. Та щось у повітрі ворушилося — ледь вловима напруга, як перед грозою.

Це місце наповнене глибокою, первісною магією, що пронизувала все навколо, а тепер — і мене. Відчуття було незвичним, ніби ліс сам намагався прошепотіти мені щось важливе.

І навіть ця примарна гармонія тривала не довго. Тишу порушив різкий, владний голос:

— Дай кор леміс?! Мансітокі нейрі! 

Я здригнулася, різко відкриваючи очі, не змогла зрозуміти сказаного, але відчула погрозу в інтонації. 

З хащів вийшло троє ельфів, довгі вушка їх відразу видавали. Їхні світлі обладунки відсвічували сонячними відблисками, а гострі погляди вгризалися в мене, ніби намагалися розгадати таємницю, якою була я. 

Головний, з аметистовими очима привернув мою увагу. Його зовнішність пробуджувала щось усередині — цікавість? Чи щось інше? Але моє захоплення тривало не довго. Він наблизився й направив меч просто на мене.

Ну от і зустріч з цивілізацією! Власне, якщо рахувати трьох ельфів із мечами як цивілізацію, а не як групу мисливців за моєю головою. 

Застигнута зненацька, завмерла в сидячому положенні, не знаючи, як вчинити далі, лише спокійно зустріла погляд. Серце пришвидшило ритм, кров заграла від сплеску адреналіну. 

Чи були вони ворогами? Чи знали, хто я? Якщо так, чому тоді їхні погляди наповнені не тільки підозрою, а й неприхованим інтересом? 

Інстинкт оцінки ситуації спрацював автоматично: захисні шви обладунку, слабкі місця, куди можна вдарити, щоб завдати значної шкоди, відстань до супротивника. 

Навіщо я це зробила, стара звичка? 

Перший з них, що вирізнявся емблемою на нагруднику — олень із розкішними рогами на фоні могутнього дерева, знову грізно повторив: 

— Дай кор леміс?! Мансітокі нейрі!

Він підніс меч ще ближче до мого горла. Його рух був спокійним, відточеним — як у того, хто вбиває без вагань.

Холод леза лоскотав шкіру. Одного неправильного руху було досить. Що ж робити? Що він від мене хоче? 

Подумки проговорила заклинання Ігнота лінгва для вивчення невідомої мови. Змогла нарешті зрозуміти сенс сказаних ним слів. Він запитував, чи точніше буде сказати, вимагав назватись і пояснити звідки я тут взялася. 

Ще один ельф, який стояв позаду, рвучко вихопив свій меч і теж направив його на мене. 

Просто бездоганні манери. Що їм всім так кортить потикати в мене зброєю? Я ж просто мирно тут грілась на сонечку і нікого не чіпала. 

Гумор в мене з'являвся, як захисна реакція на стрес. А перебувала я зараз в дуже небезпечній ситуації. 

— Відповідай негайно! — різко кинув один із його супутників. — Перед тобою сам Дарілей Лесарі, благородний! 

Ельф, якого очевидно звали Дарілей, ледь підняв вільну від меча руку і відразу нервовий його підданий опустив зброю, мовчки відступивши на своє місце. 

Хороший хлопчик, — хмикнула собі подумки. 

Знову я несерйозна в небезпечний момент. Потрібно припиняти, інакше поплачусь за це життям. 

З цієї сидячої позиції я не зможу нічого зробити і вони легко мене схоплять чи просто вб'ють на місці. Зберігати зовнішню холоднокровність — це все, що мені залишалося. Поки що.

Відвела меч вбік двома пальцями. Ельф здивувався, коли я так вчинила і мабуть через це не став опиратись моїм діям. 

Я вдавано байдуже підвелася, ліниво потягнулася.

Я проводила ці дії зовсім невимушено, розслаблено, хоч насправді потай напружено спостерігала за їх реакцією. Один необережний мій рух і прощавай, Аміра. 

Мій план відволікти їх увагу спрацював. Ельфи геть спантеличені моєю напрочуд зухвалою поведінкою, розгубились і не намагалися щось зробити. 

Мені потрібно виграти трохи часу, щоб вигадати подальший план дій і заодно оцінити супротивників. 

Вдавано самовпевнено посміхаючись, я неквапливо відповіла: 

– Мене звати Аміра. 

Ельф примружився. Його пальці на руків’ї меча ледве помітно напружилися. 

— Назви ім'я свого роду, представся як годиться, воїне, — його голос став холоднішим. 

— Просто Аміра. — Знизала я плечима. — Якщо бажаєте, можу вигадати титул: «Загадкова незнайомка», або ж «Тінь минулого». Обирайте який подобається більше.

Що він від мене хоче почути, як я сама уявлення не маю як мене звуть. Добре хоч щось спромоглась йому назвати. 

Його очі зблиснули. Чи то від роздратування, чи від розваги – я не могла сказати. 

— Арештуйте, — віддав наказ, — поговоримо тоді по-іншому. 

Вирішив не витрачати більше часу на мене? Чи не задовольнила моя відповідь? А так мило починали спілкуватись. 

Я теж стала вже серйозною.

Двійко воїнів рушили вперед. Їхні рухи — відточені, злагоджені. Вони вміли вбивати. Знали, як знешкодити. І не дадуть мені шансу на простий відхід. 

Але я не планувала дозволити їм це. Адже ніколи не грала за чужими правилами.

За мить до того, як вони рушили, мої м’язи вже напружилися передчуваючи неминучий бій — тіло випереджало думку. Та зовні я намагалась залишатись спокійною і не виказати їм своїх справжніх емоцій.

Роблю блискавичний стрибок назад від них. Проказую заклинання Авіс алас. У мене за спиною повітря розривається виблиском магії, а плечі пронизує різкий біль.

Ненавиджу цей момент в цьому заклинанні. 

І в мить у мене виросли крила. Блакитні, з білими кінчиками. 

Це видовище ошелешило ельфів. Я скористалась їх спантеличенням, сильно змахнула крилами окотивши їх хвилею вітру та бризок і різко злетіла в небо. 

Вітер рвав волосся, кидало вбік. Кров гулом лунала в вухах, але я вже набирала висоту.

Вони кинулись навздогін. Один кинджал різонув плече. Розум розриває різкий біль. Від несподіванки зачепила гілку дерева та в останню секунду вдається ухилитися від стовбура. Другий пролетів повз, ледь не зачепивши крило. Але я вже була в небі.