100 літній залицяльник.

Ірина сиділа за столиком кафе, пила чай та позирала на телефон.  Юрко не телефонував. 

"Дивно, вийшов лиш на хвилинку і нема пів дня, а вже вечір. Самій набрати його? Ні! Якщо він забив на мене, то йому ж гірше!... А може щось трапилось?... Вже починати хвилюватися чи ображатися? Як цих чоловіків зрозуміти?..."

-До Вас можна, пані? - почула вона скрипучий голос пана Кайроса. 

"Знову цей... Юрчику, куди ж ти подівся?"

-Так звісно... - Ірі було незручно проганяти надокучливого стареганя. 

-Я бачу Ви одна... Ваш кавалер так необачно залишив свою красуню напризволяще. Не зміг втриматися.... така чарівна пані не має бути одна...

-А якщо вона хоче побути наодинці? - не втрималася Іра.

-В такому випадку, прошу вибачення. Не думав, що моя присутність така надокучлива... 

-Я... Вибачте  зовсім не це мала на увазі... Просто мені треба побути наодинці... - почала виправдовуватись Іра. 

-Вибачте, можливо я втручаюсь у не свої справи, але що трапилось? Ви весь час були така усміхнена та весела, а тепер одна і зовсім сумна... посварилися з Юрієм?

Іра відчула як її стали душити сльози. Вона й сама не розуміла чому, та щось всередині її просто розривало. 

-Ні - похитала вона головою. - Просто... просто він пропав. Кудись пішов і вже давненько немає... 

-Можливо він усе пояснить, як повернеться. 

-Так, звісно, я знаю. Але він лишив мене саму в незнайомому готелі без пояснень. І не запропонував піти з ним... - сльози нарешті знайшли шлях на волю.

-Дорогенька, я думаю, всьому є своє пояснення. Скоро Юрій повернеться і все буде добре. - пан Кайрос обійняв Ірину, дозволивши їй плакати на своєму плечі.

"Дивно, які приємні парфуми... божеволію від них.... треба і Юркові такі придбати" - промайнула думка в голові Ірини і від самої цієї думки їй стало якось незручно, вона відсторонилася від пана Кайроса.

-Що таке? Дорогенька, не варто Вам через мене хвилюватися. Я швидше, як Ваш батько чи далекий родич. Зичу лиш найкращого. Та якщо Ви згодитесь на вечерю зі мною, Ви зробите мене найщасливішим чоловіком у світі. 

"Схоже, Юрчик кинув мене тут одну. То нехай начуваєттся!"

-Я не хотіла Вас ображати. Схоже, що Юрко не поспішає. Що ж ходімо вечеряти!

І старий просяяв у посмішці, піднявся зі стільця та галантно подав руку. Іра трішки зніяковіла, та взяла пана Кайроса під руку. Разом під руку вони попрямували до ресторану.

-У мене ще ніколи не було такої елегантної партнерші, а я вже знаюся на жінках! Скільки їх за все життя я бачив! - пан Кайрос відсунув стільця, допомагаючи Ірині сісти.

-А скільки Вам років? - не втрималася Ірина.

-В суботу буде рівно 100.

Ірина розсміялася.

-Та ви мене розводите! Вам не може бути сто! Ну максимум... сімдесят-вісімдесят!

-О та це найкращий комплімент із Ваших вуст, що можуть почути мої столітні вуха! - й собі розсміявся Влад. - Але Ви праві я дещо збрехав... мені трішечки більше.

-Ну що ж, припустимо, я повірила. І як Ви в свої больше ніж сто років (Іра закотила очі) спромоглися так чудово виглядати? У чому секрет?

-А ви розумна пані, отак одразу і до суті.

-Чому ж? Мені, як і кожній жінці, цікаво, як втримати молодість довше.

-О! Що ж, лише для Вас! Весь секрет у коханні! - підмигнув пан Кайрос. - Щойно я закохуюсь, так одразу ж молодшаю. Навіть зараз я вже помолодшав років на 20.

***

Юрко летів до готелю, мов на крилах. Переповнений щастям він забіг до рецепції, де побачив пана Кайроса, що йшов до ресторану з Іринкою під руку. "От старий пройдисвіт, а він часу не гаяв!". Юрко нишком зазирнув за ними в ресторан. Іра посміхалася, виглядала щасливою. Пан Кайрос щось розповідав. 

Юра й подумати не міг, що ревнуватиме до старого. Він узяв себе в руки і мовчки піщов до номера. 

"Що, якщо він її примусив?" - майнула бентежна думка. "...Ну не могла ж вона сама... треба повернутися, все вияснити!" Він вже ладен був бігти назад до ресторану, як підкралась інша думка: "...Коли це примусово, так не посміхаються... Вона тебе кинула заради старого багатія."

-Е, ні! Це ми зараз вирішимо раз і на завжи! - сам до себе мовив Юра та побіг назад до ресторану. 

Юра забіг до ресторану, поглядом відшукав столик, де мали б сидіти Іра зі старим, але там уже нікого не було... "Не встиг!" - промайнуло у голові. Він уже збирався йти, як побачив за скляними дверима на терасі Ірину... Вона кинула погляд в його бік та посміхнулася. "Який же я йолоп! Можливо, вона чекала мене півдня, доки я каблучки обирав! Зараз або ніколи!" - і він підійшов до коханої.

-Я довго мріяв тобі це сказати... Сонечко, я тебе кохаю! 

-І я тебе! - Іринка посміхнулася. 

"Яка ж вона гарна!" - майнуло в Юрчиній голові.

-Чи згодися ти кохати мене ще якийсь час? - Юра опустився на коліно та простягнув коробочку із обручкою. Іра застигла чи то від здивування, чи від збентеження. Ці кілька секунд здалися Юркові цілим проваллям у часі та за мить Іринка опустилася до нього, обійняла та прошепотіла на вухо: 

-Звісно, що так! Що за дурне питання, мурчику!

Від радощів Юрко підхопив Іринку на руки та притис до себе. Відчуття її тепла, її беззаперечного "Так!" гріли душу і він ладен був увесь світ обійняти від щастя!

Лиш тепер вони обоє відчули на собі погляди та почули довкола оплески. Люди в ресторані стали свідками незвичайних заручин. 

-Ой! Як незручно, Мурчику! Пусти... пусти мене додолу. - занепокоїлась Іринка.

-Ну то й що! Нехай увесь світ знає, що ти моя! - тихо прошепотів їй на вухо Юра та все ж потихеньку опустив Іру.

-О! Не встигнеш відійти від красуні, як вона одразу ж вискочить заміж за першого-зустрічного! - молодята почули слова пана Кайроса, що саме підходив із келихами шампанського у руках. - Вітаю! Нарешті! Мої хороші друзі! Я вже можу вас так називати? - звернувся він до Юрка. - Нічого! Будемо товаришувати сім'ями! - подмигнув до Іринки. 

-Що ж, любі друзі! - Влад Кайрос звертався до людей, навколо пари - З такої приємної нагоди, піднімемо тост за молодят - і він всунув принесене рожевого кольору шампанське Ірині та Юрію. - Гірко!