Розділ 17.

Старий район Брукліна зустрів Вокера запахом мокрого асфальту та дешевої їжі з вуличних забігайлівок. Тут час ніби застиг у дев’яностих. Його стара квартира знаходилася у будинку, де ліфт не працював частіше, ніж працював, а стіни пам'ятали занадто багато розбитих надій.

Вокер вийшов із машини, піднявши комір пальта. Його серце калатало не від страху, а від спогадів. Саме сюди, до цієї облупленої будівлі, Емілія приходила десять років тому, коли вони ще вірили, що кохання може перемогти порожнечу в кишенях.

Він піднявся на третій поверх. Біля дверей його колишньої квартири стояла місіс Гейбл — незмінна варта цього під'їзду, яка, здавалося, не постаріла ні на день, лише стала ще більш підозрілою до всього навколо.

— Річарде? Це справді ти, чи мої очі нарешті зрадили мені? — старенька примружилася, поправляючи окуляри на ланцюжку.

— Це я, місіс Гейбл. Приємно бачити, що ви все ще тримаєте оборону, — Вокер спробував усміхнутися, хоча всередині все стискалося.

— Оборону? Тут справжній прохідний двір! — вона поманила його ближче, переходячи на шепіт. — Десять хвилин тому тут був якийсь молодик. Дуже дорогий костюм, але очі... очі як у риби. Питав про посилку на ім'я Емілії. Я сказала йому, що ніяка Емілія тут не живе вже сто років.

Вокер напружився.

— Ви віддали її йому?

— Ображаєш, хлопче. Я стара, але не дурна. Він не був схожий на того, кому можна довірити навіть порожню коробку. Посилка у мене. Я забрала її з поштової скриньки сьогодні вранці. На ній було твоє прізвище, Річарде.

Вона жестом запросила його до своєї квартири. Але не встиг Вокер зробити і кроку, як у кінці коридору почулися важкі кроки. З тіні сходів вийшов чоловік — той самий «дорогий костюм», про якого казала місіс Гейбл. Маркус. Професійний розв'язувач проблем Джеймса Вейла.

— Детективе Вокер. Яке дивне співпадіння, — Маркус посміхнувся, але його рука повільно потяглася до внутрішньої кишені піджака. — Ми з містером Вейлом дуже стурбовані збереженням приватної власності його покійної дружини.

Вокер зробив крок назад, прикриваючи місіс Гейбл.

— Покійна дружина відправила це мені, Маркусе. А я дуже ревно ставлюся до своєї пошти.

— Давайте не будемо влаштовувати сцену перед дамою, — голос найманця став холодним, як лід. — Віддай мені коробку, і ти зможеш спокійно повернутися до свого старіння в тому брудному офісі.

— У мене є краща пропозиція, — Вокер відчув, як пальці торкнулися рукоятки власного пістолета. — Ти розвертаєшся, ідеш до Джеймса і кажеш йому, що час гри закінчився. Емілія залишила мені все.

Маркус засміявся, і в цей момент повітря в коридорі наелектризувалося.

— Вона залишила тобі лише смерть, Вокер. Вона була надто романтичною для цього світу.

Раптом місіс Гейбл, не втрачаючи самовладання, різко грюкнула дверима своєї квартири, зачинившись ізсередини. Маркус смикнувся, і це дало Вокеру необхідну секунду. Він рвонувся вперед, збиваючи найманця з ніг плечем.

Почалася коротка, але запекла бійка. Вони покотилися по брудній підлозі коридору. Маркус був сильнішим і молодшим, але Вокер бився з люттю людини, якій щойно повернули частину втраченого минулого.

— Ти... не отримаєш... її! — прохрипів Вокер, затискаючи руку противника.

Йому вдалося вибити ніж, який Маркус встиг дістати, і завдати точного удару ліктем у щелепу. Найманець на мить обм’як. Вокер не став чекати, поки той оговтається. Він підхопився на ноги і постукав у двері місіс Гейбл.

— Відчиняйте! Це я!

Двері прочинилися на ланцюжок. Старенька просунула невеликий пакунок, загорнутий у коричневий папір.

— Бери і тікай, Річарде! Поліцію я вже викликала, хоча вони тут їдуть вічність.

— Дякую, місіс Гейбл. Ви справжній детектив.

Вокер схопив посилку і кинувся вниз по сходах, чуючи за спиною прокляття Маркуса, що вже приходив до тями.

Він заскочив у свій «Форд», кинув пакунок на пасажирське сидіння і натиснув на газ. Тільки від'їхавши на кілька кварталів, він зупинився біля закритого парку. Руки тремтіли.

На папері справді був знайомий почерк. Акуратні, злегка нахилені літери: «Емілії Вокер. До запитання».

Він обережно розірвав обгортку. Всередині була стара дитяча музична скринька — та сама, яку він подарував їй у їхню першу річницю. І флеш-карта, приклеєна до дна.

Вокер відкрив скриньку. Залунала тонка, крихка мелодія. Це був їхній «марш». Але тепер він звучав як реквієм. Під кришкою скриньки лежала фотографія: Емілія, справжня, без діамантів і масок, що усміхалася йому з того часу, коли все ще було можливо.

— Чому ти не прийшла раніше? — прошепотів він у порожнечу машини.

Він знав, що на цій флешці — вирок для Джеймса Вейла. Але він також знав, що Джеймс не зупиниться ні перед чим, щоб її знищити.