?️ Розділ 15

Будинок, де мешкала Рене Деніелс, дихав старовиною: високі стелі, рипучі дерев’яні сходи та запах дорогого парфуму, що в’ївся у стіни. Вокер і Фінч піднялися на третій поверх. Табличка на дверях лаконічно повідомляла: «12Б».

— Ти справді думаєш, що вона тримала головний доказ прямо тут, під носом у поліції? — Фінч дістав службовий ключ, але Вокер зупинив його руку.

— Поліція шукала зброю або гроші, Артуре. Вони не шукали пам'ять, — Вокер дістав той самий бронзовий ключ, що був зашитий у полотно «Сну Есмеральди». — Цей ключ — від серця цієї квартири.

Двері відчинилися без жодного звуку. Квартира Рене була схожа на музей: витончені меблі, антикваріат і безліч дзеркал. Вокер пройшов прямо до спальні, де на стіні висів великий старий годинник з маятником. Під ним стояла масивна дубова скриня з гербом.

Вокер вставив ключ у замкову щілину скрині. Почулося сухе клацання.

Всередині, загорнутий у шовкову хустку, лежав невеликий шкіряний блокнот. Це був щоденник Емілії Вейл, про який повідомили з відділку. Але поруч із ним лежав ще один об'єкт — старий револьвер і пачка листів, перев’язаних червоною стрічкою.

— Це не просто щоденник, — прошепотів Вокер, відкриваючи блокнот на останній сторінці. — Це її сповідь.

Він почав читати вголос, і його голос здригнувся:

— «Сьогодні я зрозуміла, що Крістофер ніколи мене не пробачить. Джеймс тримає мене в золотій клітці, а Джеремі Тейт став моїм катом, видаючи себе за рятівника. Але найгірше не це. Найгірше те, що моя єдина подруга, Рене, знала про все. Вона була тією, хто дала Джеймсу ідею з моїм «лікуванням». Вона хотіла мою галерею. Вона хотіла моє життя».

— Господи... — Фінч зняв кашкета. — Рене не просто подруга. Вона — архітектор цього пекла.

Вокер швидко переглянув листи. Вони були від Крістофера Лойда, але вони ніколи не доходили до Емілії. Рене перехоплювала їх роками, переконуючи Емілію, що Крістофер її забув, а Крістофера — що Емілія його зневажає.

— Кохання, яке вони зруйнували, щоб отримати гроші Вейла, — Вокер стиснув щоденник. — Рене маніпулювала всіма: підштовхнула Тейта до шантажу, змусила Джеймса повірити у зраду дружини... Вона чекала, поки вони знищать одне одного, щоб вона могла стати на чолі імперії Вейлів.

— Але хто завдав удару ножем? — запитав Фінч.

— Подивися на цей револьвер, Артуре, — Вокер вказав на скриню. — Він належить Джеймсу. Рене вкрала його, щоб підставити його, якщо план з ножем не спрацює. Вона була в пентхаусі тієї ночі. Саме її Емілія обійняла. Вона довіряла подрузі до останньої секунди, поки ніж не опинився в її серці.

Раптом у передпокої почулися кроки. Вокер і Фінч миттєво обернулися, поклавши руки на зброю.

На порозі стояла Рене Деніелс. Її відпустили під заставу всього пів години тому, і вона не знала, що поліція вже знайшла її головний сховок. Її обличчя, зазвичай ідеально нафарбоване, тепер нагадувало маску з грецької трагедії.

— Ви знайшли «Золоте Яблуко», Річарде? — голос її був спокійним, майже мертвим.

— Я знайшов правду про вашу «дружбу», Рене, — Вокер підняв щоденник. — Емілія знала все перед смертю. Вона зрозуміла це в останню хвилину.

— Вона була занадто слабкою для такого багатства, — Рене зробила крок уперед. — Я створила її. Я зробила її королевою Манхеттена. А вона хотіла кинути все заради бідного художника. Я не могла дозволити їй зруйнувати те, що ми будували десять років.

— Ви вбили її, бо вона хотіла бути щасливою, а не багатою, — Вокер кивнув Фінчу.

— Я вбила її, бо вона була моїм життям! — вигукнула Рене, і в її очах спалахнуло божевілля. — Якщо вона не могла належати мені як подруга і партнер, вона не мала належати нікому!

Фінч швидко підійшов до неї і заклав руки за спину. Рене не пручалася. Вона лише дивилася на скриню, де лежали листи, які вона так старанно ховала роками.

Через годину, коли Рене вже була в автозаку, а Джеймса Вейла везли на допит через компрометуючі фото Тейта, Вокер стояв на балконі квартири №12.

— Справа закрита? — запитав Фінч, підходячи до нього.

— Справа — так. Але історія — ні. Крістофер Лойд десь там, і він ще не знає, що Емілія ніколи не переставала його кохати. А Джеремі Тейт... він лише дрібна тінь у цій великій трагедії.

Вокер дістав із кишені свою візитівку. Ту саму, з написом «ПРОБАЧ». Він повільно розірвав її на дрібні шматочки і пустив за вітром у дощове місто.

— Пробачаю, Еміліє, — тихо промовив він.