Розділ 5.

Вокер повернувся до поліцейського відділку, інтенсивність розслідування вимагала швидкої координації. Фінч сидів за столом, завалений паперами, і виглядав, ніби не спав дві доби.

— Ти маєш вигляд, ніби щойно пробіг марафон, Вокер, — прокоментував Фінч, не відриваючись від монітора.

— Я, Артуре, бігаю від надто правдивих людей. І надто сумних вдівців. Що з алібі Джеймса Вейла?

— Алібі як у кіно. Дворецький і водій підтверджують, що він повернувся о першій ночі та спав у гостьовій кімнаті. Але є нюанс, Річарде. Водій бачив, як він заходив. Дворецький бачив, як він прокидався. Але ніхто не бачив його з першої ночі до сьомої ранку. Вісім годин для мільярдера, щоб зникнути і повернутися.

— Чудово. А що з нашим художником? Крістофером, пов’язаним із картиною «Сон Есмеральди».

Фінч простягнув Вокеру роздруківку.

— Художник. Крістофер Лойд. Відомий у вузьких колах своїми похмурими, але геніальними роботами. А ще відомий тим, що був закоханий в Емілію до нестями, ще до її одруження. Вони розійшлися, коли Емілія вирішила обрати стабільність.

— Наше кохання, — Вокер подивився на фото Крістофера. Молоде обличчя з пронизливим поглядом, повним пристрасті й гніву. — А «Сон Есмеральди»?

— Це його картина. Він написав її спеціально для Емілії, коли вони зустрічалися. Вона виставила її у своїй галереї і... продала Джеймсу, коли вирішила, що минуле має залишитися в минулому.

— Продала його любов чоловікові? — Вокер зіщулився. — Це жорстоко. Де зараз Лойд?

— Зник. Його арт-студія в Брукліні зачинена, телефон не відповідає. Але ось що цікаво, Річарде: тиждень тому, у день аукціону, про який казала Рене Деніелс, він продав кілька картин, не питаючи про ціну. Схоже, збирався швидко втекти.

— Або збирався швидко вбити, — поправив Вокер. — Артуре, нам потрібен ордер на обшук у його студії. А поки ти це оформляєш, я поїду до галереї. Мені потрібно побачити «Сон Есмеральди». Емілія казала Джеймсу, що боїться її втратити. Можливо, вона пов'язана зі смертю.

Фінч кивнув.

— Галерея «Алебастр». Вона зачинена, але я дам тобі доступ. Будь обережний. Художники, коли їхнє серце розбите, можуть бути непередбачуваними.

Галерея «Алебастр» була храмом сучасного мистецтва — холодною, просторою та ідеально білою. Вокер пройшов повз порожні зали, що гули від луни, до приватного сховища, куди його провів охоронець.

«Сон Есмеральди» висів у центрі невеликої, освітленої кімнати. Це був потужний, тривожний портрет жінки з смарагдовими очима, що лежала, наче спала, але її обличчя було викривлене від внутрішнього болю. Це була Емілія. Але не світська левиця, а справжня, вразлива.

Вокер стояв перед картиною кілька хвилин, відчуваючи важкість погляду Емілії. Лойд зобразив не просто жінку, а її душу, що бореться.

— Картина не була вкрадена, — прошепотів Вокер.

Але, придивившись до полотна, він помітив дещо незвичайне. У нижньому правому куті, де зазвичай ставлять підпис, було маленьке, ледь помітне пошкодження. Немов хтось намагався відірвати крихітний шматочок, але передумав.

Він підійшов ближче. Під інтенсивним світлом він побачив, що за пошкодженим шаром фарби ховається щось інше. Це не було частиною картини. Це був напис, виконаний вугіллям, а потім зафарбований.

Вокер дістав із кишені ліхтарик. Він нахилився і, змінюючи кут світла, зміг розрізнити кілька слів. Рука, мабуть, належала самому Лойду.

Напис був: «Правда у Тіні. Шукай Золоте Яблуко».

Золоте Яблуко. Кодовий напис? Метафора? Вокер відчував, як шматочки пазла починають складатися в єдину картину. Художник, його кохання, і таємне повідомлення, яке Емілія зберегла. Вона не боялася втратити картину. Вона боялася, що хтось дізнається, що заховано в картині.

Він швидко зателефонував Фінчу.

— Артуре, забудь про Студію! Лойд може бути де завгодно. Але нам потрібна картина. «Сон Есмеральди». Негайно доправ її до лабораторії. На ній є прихований напис. І я думаю, що наше «Золоте Яблуко» — це ключ до мотиву.