Розділ 4.

Річард Вокер знайшов Рене Деніелс у шикарному кафе в районі Сохо. Вона сиділа за столиком біля вікна, п’ючи еспресо. Вона не виглядала засмученою, скоріше — схвильованою і, можливо, навіть роздратованою. Її зовнішність була витонченою, одяг — від провідних дизайнерів, але в її очах було щось тривожне.

Фінч передав Вокеру досьє: Рене Деніелс — успішний мистецтвознавець, яка часто співпрацювала з галереєю Емілії. Їхня дружба тривала понад десять років.

Вокер підійшов до столика.

— Міс Деніелс? Річард Вокер. Я приватний детектив, працюю над справою Емілії Вейл.

Рене підняла на нього великі карі очі.

— Я знаю, хто ви. Фінч телефонував. Я не розумію, навіщо мені розмовляти з приватним детективом, якщо поліція вже опитала мене, — її голос був низький, з легкою хрипотою.

— Поліція цікавиться фактами. Я цікавлюся нюансами, міс Деніелс, — Вокер сів навпроти неї. — Ви були її найкращою подругою. Ви були чи не єдина, кому вона повністю довіряла.

Рене відставила чашку.

— Це правда. Ми були нерозлучні.

— Тоді поясніть мені, чому ваше ім’я, точніше, ваше прізвище та ініціал "А. Деніелс" був знайдений в її книзі, схованій на місці злочину?

Рене зблідла, навіть під товстим шаром макіяжу це було помітно.

— Я... я не знаю. Можливо, вона писала якийсь список...

— Міс Деніелс, у книзі поезій не пишуть списки. Там пишуть імена тих, хто має значення. Але чому "А."? Фінч сказав мені, що ваше ім’я — Рене.

Вона нервово стиснула руки.

— Це... це була наша таємна гра. Я завжди хотіла мати більш... аристократичне ім’я. Емілія жартома називала мене Амелією. А. Деніелс. Це була наша дурниця, тільки наша.

— Дурниця, яка тепер виглядає як останній крик жертви, — Вокер нахилився ближче. — Емілія була налякана? Чого вона боялася?

Рене подивилася у вікно, де повз проїжджали таксі.

— Емілія була завжди трохи на нервах, особливо перед великими аукціонами. Але останнім часом... вона справді була дуже напружена. Вона боялася, що її зрадять.

— Хто? Джеймс?

— Ні, — Рене хитає головою. — Вона не любила Джеймса, але не боялася його. Він надто передбачуваний. Вона боялася когось, хто знає її справжні секрети. Хтось, хто знає, як сильно вона кохала...

Вокер напружився. Це було те, що він хотів почути.

— Кого вона кохала, міс Деніелс? Невже вона була нещаслива у шлюбі?

Рене провела пальцем по обідку чашки.

— Щаслива? Вона вийшла за Джеймса заради грошей і статусу. Але її серце... воно належало іншій людині. Вона намагалася забути його. Але нещодавно він повернувся.

— Хто він? — Вокер відчував, що підходить до краю прірви, в яку він сам колись ледь не впав.

Рене глибоко вдихнула.

— Він — її колишній коханий. Художник. Він був пов'язаний з її улюбленою картиною, «Сном Есмеральди». Вони зустрічалися до того, як вона вийшла за Джеймса. Його звуть... Крістофер.

— Крістофер що?

— Я не пам’ятаю прізвища, він завжди був просто Крістофер. Минулого тижня він прийшов до галереї. Вони зустрічалися кілька разів. Емілія була налякана його появою, але водночас... вона була щаслива. Вона знала, що якщо Джеймс дізнається, буде скандал.

Вокер відчув, як усередині нього щось стискається. Колишній коханий, художник, пов'язаний із головним скарбом жертви. І він з'явився лише тиждень тому. Ідеальний мотив для ревнощів чи помсти.

— І де цей Крістофер зараз?

— Я не знаю. Після того, як вона його побачила в останній раз, вона була... замкнена. Вона не відповідала на мої дзвінки.

Вокер підвівся.

— Дякую, міс Деніелс. Ви мені дуже допомогли.

Коли Вокер вийшов, Рене Деніелс знову взяла чашку. Її руки все ще тремтіли. Але Річард зауважив ще дещо: вона не плакала за Емілією. Вона, здавалося, боялася того, що він зараз знайде.

На вулиці він швидко зателефонував Фінчу:

— Артуре, забудь про А. Деніелс. Нам потрібен художник. Крістофер. Шукай усіх художників, які працювали з Емілією, пов’язаних з «Сном Есмеральди». Це наш новий вектор. І перевір усі зв’язки Рене Деніелс та Джеймса Вейла. Вони брешуть. Обидва.