Розділ 2.

Річард Вокер переступив поріг пентхауса, намагаючись ігнорувати запах формаліну та застояного повітря. Квартира була втіленням розкоші: високі стелі, панорамні вікна з видом на залитий дощем Манхеттен, мінімалістичний дизайн із дорогими витворами мистецтва.

— Вони називають це «постановочний хаос», — тихо сказав Фінч, що йшов поруч. — Скрізь розкидані коштовності, вивернуті шухляди. Але сейф не відкрито.

— Який сенс грабіжникам створювати шоу, якщо вони не забирають головний приз? — Вокер оглянув вітальню. На мармуровій підлозі лежала повалена ваза династії Мін, але уламки були розкидані якось занадто акуратно.

— Сценарій, Річарде. Вони хотіли, щоб ми думали про пограбування, — Фінч вказав на невеличкий столик із червоного дерева. — А ось і вона.

На столику, за яким Вокер знайшов свою візитівку, лежала Емілія Вейл.

Смерть, навіть у такій розкішній обставині, була брутальною. Її тіло лежало на спині, одягнене у вечірню шовкову сукню. На шиї — тонка золота підвіска, яку вбивця не чіпав. Вражало обличчя. Воно було спокійним, майже байдужим. Наче вона не боролася.

Вокер підійшов ближче, обійшовши криміналіста, який фотографував місце. Світло від прожекторів падало на її шкіру. Смарагдові очі, які колись сяяли життям, тепер були закриті, заховавши останню таємницю.

— Коли? — запитав Вокер, не відводячи погляду.

— Судмедексперт каже — між північчю та третьою ранку. Час збігається з найсильнішою зливою, — пояснив Фінч. — Дощ заглушив би будь-який шум.

— Проникнення?

— Жодних ознак зламу. Або вона знала його, або він мав ключ. Усередині тільки один слід від ножа — прямо в серце. Холодний професіоналізм. Жодної зайвої крові.

Вокер повільно обійшов кімнату. Його погляд зупинився на книжковій шафі. Майже всі книги стояли на місці, окрім однієї — тоненького видання поезій на верхній полиці. Воно було трохи зміщене.

— Артуре, подивись на це, — Вокер кивнув на полицю.

Криміналіст, високий хлопець на ім’я Сем, підійшов і уважно оглянув місце.

— Можливо, просто необережно поставили?

— Емілія була маніакально охайною. Вона не могла залишити книгу так, — Вокер пригадав їхні зустрічі. Її любов до порядку межувала з одержимістю. — Візьми цю книгу, Сем. Обережно. Перевір на відбитки пальців і, головне, на наявність закладок.

Коли Сем забрав книгу, Фінч нахилився до Вокера.

— Річарде, ти повинен бути чесним зі мною. Твоя візитівка. Що це?

Вокер відвів погляд від Фінча, дивлячись на закриті очі Вейл.

— Кілька років тому... до того, як вона вийшла заміж... ми були знайомі. Вона була налякана. Чимось. Чи кимось. Вона шукала мене, щоб я захистив її, але я... я був тоді в глибокій депресії. Відмовив. Дав візитівку. Сказав: «Коли буде справді погано, подзвони».

— І вона не подзвонила, — тихо закінчив Фінч.

— Ні. Замість цього вона залишила мою картку тут, як... докір. Або як підказку. Але що означає «ПРОБАЧ»?

Сем повернувся. В його руках був невеликий аркуш паперу, затиснутий між сторінками поетичної збірки.

— Знайшов, детектив. Це не закладка. Це... щось схоже на театральний квиток.

Вокер взяв папірець у пакеті. Це був білет на благодійний аукціон у галереї Вейл, що відбувся тиждень тому. Але на звороті, написане поспішним, майже нервовим почерком, було лише ім'я:

«А. Деніелс»

— Нарешті, — Вокер відчув приплив адреналіну. — Наш перший актор. Фінче, перевір, хто такий А. Деніелс, пов'язаний з аукціоном або з нею. І я хочу знати, з ким Емілія Вейл бачилася останнім часом.

— Гаразд. А ти?

— А я піду до її чоловіка. Подивлюся в його засмучені очі.