Розділ 1.

Холодний осінній дощ періщив по даху старого «Форда» Річарда Вокера, розмиваючи вогні міста на сірому лобовому склі. Вокер сидів, примружившись, стискаючи пластиковий стаканчик з остиглою кавою, що мала присмак розчарування. Його кабінет, розташований на задвірках третьої авеню, був таким же похмурим, як і його думки.

О пів на дев'яту ранку його телефон розірвав тишу. На екрані мерехтіло ім'я, яке викликало у Вокера лише втому — Артур Фінч, інспектор поліції.

— Навіть не вітайся, Артуре, — пробурмотів Вокер, підносячи телефон до вуха.

— Вітатися ніколи не було твоїм коником, Вокер. Але сьогодні тобі знадобиться вся твоя… ну, скажімо, гострота зору, — голос Фінча був хрипкий, ніби він викурив пачку цигарок. — Справа, Річарде. Велика риба.

Вокер зітхнув, витираючи краплю кави з підборіддя.

— Я ж тобі казав, що з поліцейської пенсії я фінансую лише справи про зниклих котів. І тільки тих, що не кусаються.

— Це не кіт, Вокер. Це Емілія Вейл, — Фінч зробив паузу. Навіть через телефон Вокер відчув, наскільки це ім'я є важливим. — Знайшли сьогодні вранці в її пентхаусі. Схоже на пограбування. Але ти ж знаєш, коли вбивають таких людей, це ніколи не буває просте пограбування.

Річард різко відкинувся на сидінні, ледь не перевернувши стакан. Емілія Вейл. Власниця галереї «Алебастр», обличчя світської хроніки. І, що важливіше, жінка, чиї смарагдові очі колись залишили глибокий слід у його житті.

— Вейл? Як... як її знайшли? — голос Вокера став низьким і сухим, переходячи в робочий режим.

— Ножем. Охайно. Професійно. Безлад у квартирі — явно постановочний. І, Вокер, є дещо, що тебе змусить приїхати. На місці злочину ми знайшли... твій візитівку.

Настала тиша. Вокер намагався перетравити інформацію. Його візитівка. Золота пластинка з гравіюванням, яку він роздавав вкрай рідко.

— Прийшли по тебе, Річарде, — констатував Фінч. — Адреса: Східна 59-та вулиця, «Срібна вежа». Я буду чекати. І, заради всього святого, вдягни щось, що не виглядає так, ніби ти спав у цьому тиждень.

Вокер кинув телефон на сидіння. Дощ перетворився на зливу, але в його голові вже прояснилося. Це не було звичайне вбивство. Це була вистава. І він, Річард Вокер, був запрошений на головну роль.

За двадцять хвилин він піднявся на двадцять сьомий поверх «Срібної вежі». Елітний коридор був заповнений поліцейськими в синіх гумових рукавичках. Фінч, немов витесаний із граніту, чекав біля дверей пентхауса.

— Твоя візитівка, Річарде, — інспектор простягнув йому прозорий пакет із блискучою карткою всередині. — Лежала на столику поруч із її тілом. Наче підпис.

Вокер обережно прийняв пакет. На його картці, під його іменем, чорним маркером було написано лише одне слово: «ПРОБАЧ».

— Це не виглядає як робота грабіжника, Артуре. Це виглядає як особисте повідомлення, — Вокер провів пальцем по пакету.

— І ти розумієш, що це означає? — Фінч примружився. — Ти наш головний консультант. Або ж підозрюваний.

Вокер подивився на двері. За ними лежала жінка, яка колись була його таємницею, його нездійсненим бажанням. Кохання, приправлене трагедією. Це було небезпечно, але він відчував, що мусить увійти. Це був його борг перед минулим.

— Ведіть мене до неї, Фінче. Покажи мені, хто так негарно підставив старого детектива.

— Ти знову у справі, Вокер. Ласкаво просимо назад до пекла, — Фінч жестом запросив його всередину.