Розділ 30

    Коли Олексій. Тимофійович прокинувся вранці, сонце било в очі щосили, нагадуючи про те, що вже пізно. Вчора він звалився в ліжко без жодної думки в голові. Хоча вже багато років мав звичку ввечері перед сном обмірковувати та аналізувати прожитий день. Не дав він собі й завдання, о котрій годині прокинутися, тому й спав так довго. Що ж сам організм знає, скільки сну йому необхідно. Льоля це завжди розуміла і ніколи не будила його вранці. Щоправда, сніданок у цьому випадку вона теж не готувала, їм з Ніною достатньо чаю з бутербродами. Ну і гаразд, він цілком може про себе подбати. Олексій Тимофійович підвівся і вирушив на кухню. У мийці стояли дві чашки. А на столі тарілка із хлібними крихтами. До фіранки приколото листок зі шкільного зошита в клітинку. На листку почерком Ніни виведено зеленим фломастером. «Пішли магазинах» та підпис «Ми». Та вони ж вирішили все разом їхати до моря і вже квитки купили. Він зовсім забув. Значить Льоля з Ніною пішли купувати нові купальні костюми, Ніні - кепку, Льолі - капелюх, і подібну нісенітницю, може бути і йому щось куплять. Він так і уявив собі, як вони, швидко, не сідаючи, п'ють чай, і Ніна квапить Лелю. "Мам пішли, а то ми сто років не виберемося." І, зрозуміло, ті кілька хвилин, які потрібні для того, щоб вимити чашки, становлять ці сто років, тому чашки і залишилися не вимитими. Гаразд, чашки йому теж не важко вимити. Льоля поважає його настрій, не лізе з непотрібними розпитуваннями. Вона його розуміє, а він її, вона його половина. Він не відчуває жодного невдоволення, збиваючи сам собі омлет. Зрештою, мають бути у людини якісь недоліки. Якщо людина складається з одних достоїнств, це теж недолік, можна навіть сказати порок. Омлет майже досмажився, коли в коридорі почулася дзвінок мобільника.. Олексій Тимофійович вимкнув газ, побіг у коридор і орієнтуючись на дзвінок почав ритися у сумці, що висила на вішалці. Він чомусь страшенно розхвилювався, і руки його хапали один предмет за іншим, поки, нарешті, не дісталися телефону. Номер  був незнайомий.

-Я слухаю, - видихнув він у слухавку.

І почув голос Лізи.

• Це я.

Господи слава тобі , вона жива і здорова, втім, чи  так?

- Де ти? - крикнув він у слухавку.

- Я з роботи дзвоню.

-Я дзвонив тобі весь вечір.

-Я втратила мобільник, вірніше він випав у мене із сумочки, а сумочку я теж втратила.

- Де ти була, що трапилося?

- Це довго розповідати. Я з роботи дзвоню і не можу довго розмовляти та все сказати. Тільки одне скажу, я знайшла того, кого ми шукаємо.

- Кого? – крикнув у слухавку Олексій Тимофійович.

- Вбивцю, - відповіла майже пошепки. Ліза.

-І є докази?

- Так, мені тепер нічого не загрожує. Я зателефонувала, щоб ви не хвилювалися.

– Правильно зробила.

- Я ввечері прийду, можна.

-           Так звичайно.

Олексій Тимофійович кинув телефон назад у сумку та повернувся на кухню досмажувати омлет. Він відчув величезне полегшення. І коли омлет був готовий, він підійшов до бару і налив собі  чарку коньяку. Він, звичайно, міг би вдатися до більш підходящих  чаклуну  способів, привести себе в норму, але навіщо?