Розділ 27

     Незважаючи на сутінки, що вже згущуються, Олексій Тимофійович, поїхав не додому, а в офіс психологічного центру «Тут і зараз». Він подзвонив додому, маючи намір сказати Льолі, що затримується, але до телефону підійшла Ніна. За голосами, які чулися в слухавці, Олексій Тимофійович визначив, що в Ніни в гостях подружки, яких він знав, голоси дівчат часто переривалися гавкотом Дружка. Дружок любив гостей. За своєї безумовної вірності Ніні, він був товариським собакою, і із задоволенням грав з усіма бажаючими.

- Мама пішла до тітки Каті, - сказала Ніна, - і мені доручила вечерю приготувати.

-І Ти приготувала?

- Так можеш приходити. Я тебе нагодую.

-А Ти з ким там?

-З Олею та Наталкою

- Ну гаразд, я прийду пізніше, у мене тут один клієнт є на вечір.

Брехати, зовсім не було у звичках Олексія Тимофійовича. Та в нього ніколи і не виникало потреби робити це по відношенню до Льолі. Вона була, як то кажуть, самодостатня. У прямому значенні цього слова, їй цілком вистачало самої себе. І, якщо свого часу, вона впустила у свій світ його, то за це треба дякувати весь ланцюг збігів, які складаються у щасливий випадок. Хоча, як відомо, нічого випадкового у світі немає. Льоля спокійно проводила вечір одна, і їй було чим зайнятися. У неї були досить близькі подруги, і періодично, з'являлися нові, вона любила різних людей і нову інформацію. Крім бухгалтерії фірми "Тут і зараз", вона вела бухгалтерію ще однієї фірми. Особливої ​​потреби у додатковому заробітку вона не мала, але з іншого боку зайві гроші теж не завадять. Те, що вона пішла до подруги, залишивши вечерю на Ніну, було у них звичайним. Її відлучки не турбували Олексія Тимофійовича, вони дві половинки одного цілого, щоб там хто не говорив, а це так і є. Їхній союз дає можливість кожному бути самим собою. Олексій Тимофійович сховав телефон у кишеню. Те, що Льоля пішла, а Ніна зайнята з подругами, дуже доречно. Йому треба зібратися з думками та побути одному. В офісі фірми "Тут і зараз" було темно. Він відімкнув двері, і, не запалюючи світла, обережно ступаючи пробрався до свого кабінету. У темряві загадково виблискував магічний шар, а «Всевидюче око» ховалося у темряві. Не зовсім усвідомлюючи, навіщо він це робить, Олексій Тимофійович відкрив верхню шухляду шафи і дістав звідти кольорові кручені свічки в магазинній упаковці. Розставивши в ряд однакові глиняні свічники, він вибрав помаранчеву, сіру та зелену свічку. Саме такі свічки вибрав він, свого часу навмання, і вона прийшла. Не дозволяючи ніяким скептичним думкам посіяти у своїй душі сумніви, Олексій Тимофійович чиркнув сірником, і запалив усі три свічки. Відкидаючи на стіни химерні тіні, свічки горіли спокійно та рівно. «Всевидюче око» у невірному світлі дивилося на Олексія Тимофійовича. Він чекав. Тоді відьма Секлетея прийшла до нього, але це було там, у флігелі, де вона жила раніше, але сюди…. Можливо вся його чаклунська атрибутика здається їй негідним маскарадом. І все ж вона має прийти. Це має статися раз він так цього потребує. І це, звісно, ​​сталося. Відьма Секлетея з'явилася звідкись збоку. Вона не була закутана в квітчасту хустку, як минулого разу. Секлетея, мабуть, навіть причепурилася. Її товста коса короною обвивала голову, а на груди спускалося кілька рядів різнобарвних намист. Як і минулого разу, вона була рум'яною та свіжою сільською красунею. Ковзаючи вздовж столу, відьма Секлетея обійшла кімнату й опустилася на стілець, де зазвичай сиділи клієнти.

• Добре в тебе, - сказала відьма Секлетея,  глибоким і хвилюючим голосом. - Я теж так робила. Повісила на стінах хати кажанів та павуків засушених. А всякі зілля, якщо хтось бачив, неодмінно жаб'ячою лапкою змішувала.
• А якщо ніхто не бачив? - Запитав Олексій Тимофійович з цікавістю.
• А якщо ніхто не бачив, то звичайною ложкою, що в ній у цій лапці особливого, нічого абсолютно в ній немає.
• Навіщо ж тоді всі відьми споконвіку цими лапками користувалися?
• А щоб справжні таємниці не розкривати, думаєш, якщо все необхідне в  глечик  покласти і змішати  жаб'ячою лапкою, то й чаклунське зілля вийде. Ні, справжні таємниці лише відьми знають. Якщо звичайній людині, що-небудь чаклунське зробити захочеться, то хай собі на здоров'я жаб ловлять.
• Свічки потроху опливали, і полум'я ставало менш рівним. Довгі тіні м'яко поступово рухалися у темряві.
• Я ось, що тобі розповісти хочу, - сказала відьма Секлетея, і голос її почав звучати приглушено. Я хочу тобі розповісти, бо в тебе зараз такий випадок. Якось прийшла до мене дівчина з дуже далекого села, здалеку прийшла за приворотним зіллям.
• Ви варили приворотне зілля?
•  А що тебе дивує? Приворотне зілля всі відьми вміють варити, і я теж вмію.
• І Ви їй дали це саме приворотне зілля?
• Дала. Тільки не питай, як його варять.
•  Я й не питаю, і варити не збираюся. А тієї людини вам  не було жаль. Приворот - це вірна смерть душі, це майже вбивство.
• А що його жаліти, він  хозяйський син був.
• Як це?
• Ну, господарство у його батька було хороше, син багатого мужика.
• А дівчина ця, дочка бідних батьків, і вирішила у багату сім'ю увійти?
• Може бути і так, але вона сказала, що він довго  до неї залицявся, і вона його полюбила.
• Але проти волі батьків він йти не хотів. Чи так?
• Розповідь відьми Секлетеї здавалася Олексію Тимофійовичу банальною, і він не зовсім розумів, до чого вона почала цю розмову.
• Та ні, - продовжувала відьма Секлетея, - там у ньому була справа. Дівчину, працьовиту, в селі і в багату сім'ю з бідного двору візьмуть. У ньому була справа, охолонув він. А про них уже все село знало. Хоч і до найголовнішого, ну ти розумієш, про що я, у них не дійшло.
• І що ж було далі?
•  Я дала їй приворотне зілля.
•  Змішавши все  жаб'ячою лапкою.
• Ну це обов'язково. І вона пішла додому.
•  Ну і як, зілля подіяло?.