Розділ 3

Іва

..........................................................................................................................................................

Три місяці промайнули непомітно. За вікном карети, що повільно сповільнювала хід, кружляли великі пластівці снігу, осідаючи на шибках і розмиваючи обриси рідного Аенса, що віддалявся. Суму не було, лише якесь приємне передчуття. Ці місяці після "розмови" з Верховним Жрецем були наповнені не тільки нудними шкільними уроками, а й таємними зустрічами з Мірою. Вона вчила мене не просто керувати водою, а відчувати енергію  всього навколо, розпізнавати тіні, що ховаються не тільки в кутках свідомості, а й у світі. Міра ніколи не говорила про "темну магію" як про зло, лише як про незрозумілу силу, яку більшість просто ігнорувала або боялася. І я почала бачити світ ширше, розуміючи, наскільки він зациклений на своїх забобонах. Це лише посилило мою рішучість змінити його.

Карета здригнулася, а потім остаточно завмерла. Я глянула у вікно – Академія Ріада. Вона здавалася ще більш грандіозною, ніж під час тієї короткої екскурсії, тепер вкрита білим пухнастим снігом, що м'яко виблискував під сірим зимовим небом. П'ять масивних блоків, що утворювали ідеальне коло, кожен зі своїм кольором, а по темному мармуру виблискували магічні нитки, що захищали її. У центрі височіла та сама вежа – місце для спільних занять, тепер вже не така безглузда для мене.

На подвір'ї кишіли студенти. Морозний вітер грався з їхніми плащами, а  сніг скрипів під ногами. Хтось, як і я, щойно прибув, кутаючись у тепліші шалики, хтось поспішав до гуртожитків, вже освоївшись тут. Повітря було наелектризоване. Я відчувала сотні різних потоків магії – від легких подихів вітру до важких вібрацій землі. Це було зовсім не схоже на моє тихе, застояне селище. Тут сила була в кожному подиху, навіть у морозному повітрі.

Я вийшла з карети, відчуваючи, як погляди, мов голочки, впиваються в мене. Звісно, чутки про ту історію з Храмом Води, мабуть, вже облетіли всю Імперію, діставшись і до цих стін. Тимпаче що я єдина зеленоволоса водяна на всю академію, тож мене впізнавали одразу.

 Я бачила цікавість, здивування, а в деяких очах – неприховану ворожість. Але я була готова. Я випрямилася, розправила плечі, підняла голову високо, ніби сама вода, що здатна пробити собі шлях крізь будь-які перешкоди. Моє довге зелене волосся, трохи розпатлане дорогою, яскраво контрастувало з темно-синім плащем Академії, який тепер був на мені. І я була готова нести його з гордістю.

Озернувшись в пошуках нашої провожатої серед натовпу я помітила знайоме обличчя. Дінт. Він стояв у групі хлопців-водяних магів, і його злісний погляд зустрічався з моїм. На його обличчі було все – і здивування, і гнів, і, можливо, навіть нотка страху. Він явно не очікував побачити мене тут. Я лише ледь помітно посміхнулася, і ця усмішка була гострішою за будь-який крижаний шип, обіцяючи Дінту багато "веселих" моментів попереду.

Але були й інші погляди. Я помітила професора, того самого, напівкровного, який поставив на місце Дінта. Він стояв біля входу до водного крила, і, зустрівши мій погляд, ледь помітно кивнув, ніби вітаючи мене у світі, де справжня сила іноді важливіша за походження. Цей жест додав мені впевненості. Я не була сама.

На вулиці ставало дедалі холодніше, і, незважаючи на мій захист від води, що тонкою плівкою огортав тіло, морозний вітер пробирав до кісток. Я міцніше запахнула плащ, прямуючи до водяного гуртожитку. Місс Арна нарешті обявилась та  вже зникла десь попереду, ведучи за собою решту групи. 

Мені було все одно. Я звикла бути наодинці.

Мої думки кружляли навколо майбутніх занять. Що нас чекає? Мабуть, нудні лекції про історію магії та її значення для Імперії. Або, можливо, поглиблені уроки гідрокінезу – саме те, що мені потрібно, щоб відточити свої навички. Цікаво, хто буде викладати? Чи будуть професори такими ж упередженими, як і більшість мешканців Аенса, чи тут справді цінують лише силу, як сказав той напівкровний професор? Хочеться вірити в останнє. Хочеться, щоб тут, в Академії, я могла вільно розвивати свою магію, не боячись осуду. Адже я відчувала, що моя сила – це не лише вода. Треба навчитися контролювати все це, приборкати гнів, який змусив мене знести стіни храму. Це було моїм головним завданням.

Занурена у ці думки, я не помічала нічого навколо. Ні скрипучого снігу під ногами, ні гомону студентів, ні навіть високих арок, що з'єднували блоки факультетів. Аж раптом я наткнулася на щось тверде.

— Обережніше, — пролунав глибокий, трохи стомлений голос, і я відскочила, ледь не впавши на слизькій від снігу бруківці.

Піднявши очі, я завмерла. Переді мною стояв хлопець, приблизно мого віку або трохи старший. Його волосся було темним, аж чорним, зібраним у низький хвіст, а очі... вони були такими ж глибокими, майже бездонними, як у Міри та її чоловіка – кольору нічної безодні. І на ньому був темно-сірий плащ факультету темних наук, а не темно-синій, як у мене. Ознаки темної магії були тонко вишиті золотою ниткою по його коміру, і я відчувала від нього легкий, але відчутний потік тіней.

Цей хлопець, незнайомий, але водночас такий вражаюче схожий  на тих, хто врятував мою сім'ю, дивився на мене з легкою посмішкою, в якій читалося: "Я тебе знаю". Хоча я його не знала.

— Ой, вибач, — пробурмотіла я, відчуваючи, як мої щоки спалахують від несподіванки та збентеження. — Я... я замислилася.

— Бачу, — кивнув він, і його посмішка стала ширшою. — І, судячи з того, як ти майже протаранила колону реєстрації, думки були глибокі.

Я повернула голову. За його спиною справді була велика стійка, за якою сидів клерк, що вже дивився на нас з незадоволенням. Я так заглибилася у свої роздуми, що ледь не влетіла в неї.

— Просто... нова обстановка, — невизначено відповіла я, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. Хоча серце все ще билося, як пташка.