Розділ: Світло після темряви

🌸 Пологовий зал був наповнений напругою, схвильованістю й очікуванням. Софі лежала на лікарняному ліжку, зболена, але зосереджена. Аміран тримав її за руку, піт виступив на його лобі, хоча народжувала не він.

— Ти впораєшся, кохана… ти найсильніша… — шепотів він їй на вухо, цілував у скроню.

Софі стискала його пальці щосили, але не відпускала ні на мить.

— Я боюся… — зізналася вона, скривившись від болю. — З минулим усе так складно…

— Тепер усе інакше. Тепер ми разом. І наше маля буде здоровим, щасливим і коханим. Я поруч. Я завжди буду поруч.

Мить, крик — і в повітрі розлився звук дитячого плачу. Медсестра обережно загорнула крихітне тільце в пелюшку і піднесла Софі.

— Вітаємо, у вас дівчинка.

Софі розплакалась. Вона тримала доньку на руках, а Аміран дивився на них двох — і на серці було лише одне: це і є щастя.
 

Пляж біля океану. Пальми схиляються над білим піском, хвилі лагідно б’ються об берег. Аміран сидить на лежаку з маленькою донькою на колінах — темноволоса, з великими очима, які дуже нагадували йому Софі. Їй трохи більше року, але вона вже тримається впевнено.Її назвали Лолітою.

— Тату! Дивися, я знайшов мушлю! — Давід підбігає з мокрим піском на колінах, щасливий, усміхнений.

Софі в білому легкому сарафані приносить соки в пластикових стаканах. Її волосся розвивається за вітром, очі сяють.

— Як ви тут? Все добре? — запитує вона, сідаючи біля чоловіка.

— Все ідеально, — каже Аміран. — Дивися на них. Це все, що нам потрібно.

Давід біжить до моря, сміється, пірнає. Софі бере донечку на руки й обіймає її, цілує в носик.

Аміран дивиться на них і розуміє — пекло залишилось позаду. Попереду — життя. Справжнє, повне, глибоке. З тими, кого він любить.

— Я б не вижив без вас, — шепоче він, торкаючись губами плеча Софі. — Дякую за те, що дала мені родину.

— Ми подарували її одне одному, — відповіла вона.

І цього дня океан став ще ближчим до неба.