Розділ 107: Останній постріл

Сирі бетонні стіни старого готелю тремтіли від луни швидких кроків. Сутінки вже ковтали ніч, коли чорна автівка різко загальмувала перед входом. Двері відкрились, і з неї вийшов Заза. Спокійний, мов хижак, що йде по свою здобич.

Він піднявся темними сходами. Сигарета в кулаці диміла. На третьому поверсі панувала гнітюча тиша. Те, що охоронці не відповідали — вже викликало підозру.

Заза дістав пістолет і ступив у темний коридор.

— Далеко не підеш, Зазо, — пролунав голос зі спини.

Він різко обернувся.

Перед ним — Аміран. Усе в тому ж чорному тактичному одязі, з холодним поглядом і рішучістю в очах.

— Ти...? — вирвалося з вуст Зази. — Ти мав згоріти в тому літаку. Тебе не мало бути.

— Мене не мало бути… Але я тут. А ось ти — підеш звідси або мертвим, або у кайданках.

— Не сміши. Ти хоч знаєш, з ким ти зв’язався? Я не просто найманець. Я — смерть для таких, як ти.

— Можливо. Але не сьогодні.

Постріл!

Аміран встиг пригнутись. Куля пробила штукатурку над його плечем. Він перекотився вбік і відкрив вогонь — дві кулі просвистіли повз голову Зази.

Почалась реальна боротьба.

Пістолети викинуто. Кулаки, удари, звук тріскаючих кісток. Вони билися, мов два звірі, один — за гроші й замовлення, другий — за сім’ю й справедливість.

Заза намагався придушити Амірана. Вони звалилися на підлогу. Але Аміран підкинув коліно, вдарив у живіт, а потім — ліктем у скроню. Заза хитнувся.

— Ти не знаєш, з ким зв’язався, виродку! — захрипів він.

— Ні, це ти не знав.

Останній удар — і Заза завалюється. Аміран дістає наручники, що завжди мав при собі, і заковує Зазу, який ще дригається.

— Тепер ти зникнеш надовго, — прошепотів Аміран. — А якщо Давіду хоч волосина впаде з голови — я знайду тебе знову. І вдруге я тебе не залишу в живих.

Двері відчинились. Аміран стояв на порозі, тримаючи на руках Давіда, який міцно обіймав його за шию. Малий був трохи блідий, в очах — втома, а в серці — тривога. Але як тільки Софі побачила сина, що зник так несподівано, серце її мало не вискочило з грудей.

Вона кинулась до них. Обійняла обох. Плакала, цілувала Давіда в щоки, лоб, руки.

— Мій малюк… моя дитина… ти живий… — шепотіла вона, стискаючи його, ніби боялася знову втратити.

Давід на мить дивився їй у очі. Потім відвів погляд.

— Мамо... я чув… Я знаю, що я вам не рідний.

Тиша нависла, як грім перед бурею. У Софі перехопило дихання.

— Хто тобі це сказав?..

— Я почув, як той чоловік… Заза… казав, що я не ваш син. Що ви не моя справжня мама… І тато… не мій справжній тато… — голос його зірвався. — Ви просто взяли мене з дитбудинку…

Аміран обережно поставив сина на підлогу, став перед ним на коліна, взяв обома руками його худеньке личко.

— Синку, слухай мене уважно. Так, ми тебе всиновили. Але це не означає, що ми тебе любимо менше. Ні краплі. Для нас ти — наш син. Найрідніший. Я дав тобі своє прізвище, я дав тобі своє серце. І повір… я знищу кожного, хто наважиться зробити тобі боляче. Бо ти — мій син. Назавжди.

Софі опустилась поруч. Взяла ручки Давіда у свої.

— Маленький… я не носила тебе під серцем… але я носила тебе у ньому з першого дня, коли побачила. Я відчуваю тебе кожною клітиною, кожною думкою. Я плакала ночами за тобою… І якби щось трапилось… я не пережила б цього. Ти — моя дитина.

Очі хлопчика наповнилися сльозами. Він кинуся до мами, обійняв її міцно.

— Я вас дуже люблю… дуже…

Аміран обійняв їх обох. Цей трикутник любові став для нього всім. Вони більше не розмовляли. Просто сиділи на підлозі, притулившись один до одного, дозволяючи теплу і тиші говорити замість слів.