Розділ 105: "Правда, що розбиває серце"

Софі увірвалася в офіс, ніби буревій. На ній була біла сорочка, що злиплася від дощу, а очі палали — не страхом, а материнським болем і гнівом.

Аміран сидів за своїм столом, з телефоном в руках. Побачивши її, він різко підвівся.

— Софі…

— Де Давід?!! — її голос тріщав, як грім. — Не бреши мені, я була в Анни! Ти сказав, що він там! Його там нема! Де мій син?!

Аміран відвів погляд. Його щелепа напружилася. Він мовчав.

— Скажи! — вона підійшла ближче, штовхнувши стілець. — Я маю право знати! Це моя дитина!

Аміран не витримав.

— Його викрали, Софі. — тихо, але чітко.

Софі похитнулася, наче її вдарили ножем у серце. В повітрі запанувала мертва тиша. Потім вона прошепотіла:

— Що?..
— Мені подзвонили… вимагають викуп… Я намагаюся все владнати…
— І ти… Ти мовчав?.. — її голос затремтів. — Ти дав мені обіймати Анну, думати, що він у безпеці? Як ти міг?..

Софі знову похитнулася, її руки судомно зчепилися за груди.

— Софі, послухай… — Аміран кинувся до неї, але було пізно.

Софі побіліла, очі закотилися — і вона повільно впала йому в руки.

— СОФІ! — закричав він.

У наступну мить коридором рознісся виклик швидкої, біг медиків, миготіння мигалок.

---

Аміран стояв біля реанімаційної палати, тримаючись за стіну. Його душа розривалася. Він кляв себе, що не сказав одразу. Але й брехати не міг.

— "Якщо з нею… якщо з нашою дитиною щось станеться — я собі цього ніколи не пробачу…"

Його погляд став холодним і сталевим.

— "Той, хто посмів торкнутись моєї родини, пошкодує, що народився на цей світ…"

Двері палати реанімації нарешті відчинилися. Аміран різко підвівся з лавки, очі червоні від напруги, руки стиснуті в кулаки. Перед ним стояв лікар — сивочолий, серйозний, у його погляді читалася втома, але й спокій.

— Як моя дружина? — прохрипів Аміран.

— Все добре, — лікар кивнув. — Її стан стабільний. Але вона була в сильному емоційному шоці. Добре, що ви встигли. Стрес міг коштувати їй дитини.

Аміран не зміг стримати зітхання, руки його затремтіли. Сльоза скотилася по щоці — вперше за роки.

— А дитина?..

— Все гаразд, — сказав лікар спокійно. — Плід не постраждав. Але жінці потрібен спокій і повна відсутність стресів. Жодних потрясінь. Ви це зрозуміли?

Аміран мовчки кивнув, зціпивши зуби.

— Можна до неї?.. — його голос зламався.

— Тільки на кілька хвилин. Вона дуже слабка.
---

Він зайшов у палату повільно, мов боявся порушити тишу. Софі лежала з блідими щоками, підключена до крапельниці. Її вії здригнулися — вона відчула його присутність.

Вона відкрила очі. Її погляд був слабким, але в ньому палала біль.

— Ти збрехав мені… — прошепотіла вона.
— Я… я не хотів тебе втратити, Софі. Я боявся, що правда зламає тебе…

— Але вона все одно мене наздогнала, Аміране… І ми втратили час.
— Я знайду Давіда, клянусь тобі… Я вже майже на сліду. Все, що в мене є — все піде на це.

— Приведи його додому… будь ласка… — ледве чутно сказала Софі, а з куточка її ока скотилася сльоза.

Аміран опустився на коліна біля ліжка й поцілував її руку.

— Навіть якщо мені знову доведеться пройти через пекло — я поверну нашого сина.