Розділ 103: «Клітка»

Вогке підвальне приміщення. Вода повільно крапає з труб. Повітря насичене затхлістю, бензином і старим металом. Лише тьмяне світло від маленької лампи пробивалося крізь патьоки на бетонній стелі.

Посеред кімнати — металева клітка, зварена з товстих прутів. На брудному матраці сидів Давід — худенький, але мужній хлопчик із великими, розумними очима. Йому було лише шість, але вже зараз він виглядав дорослішим за свій вік. Він не плакав. Лише дивився перед собою і міцно тримав у руках маленьку іграшкову машинку, подаровану Софі на день народження.

За кліткою — Заза. Високий, похмурий, з жорсткими рисами обличчя. Його руки були в татуюваннях, а очі — порожні, як у хижака.

— Бачиш, хлопче, — сказав Заза, повільно жуючи яблуко. — Я не хочу тобі зла. Але твій татко… Твій татко багато кому перейшов дорогу.

— Мій тато… він вас знайде, — тихо, але впевнено сказав Давід.

— Ха, сміливий, як і Аміран. Це добре. Але нічого особистого. Бізнес. Іноді, щоб зламати царя, треба вдарити по серцю.

Хлопчик зітхнув. Він не розумів усіх слів, але знав: тато прийде. Тато знайде. Завжди.

Двері підвалу відкрилися, і зайшов ще один чоловік — худий, сивуватий, у шкірянці. Він мовчки передав Зазі пакет.

— Що це?

— Їжа. І нова SIM-карта. Замінити телефон.

— Поліція шукає?

— Вони не шукають. Їх змусили мовчати.

Заза глянув у бік Давіда.

— Але є один, хто не мовчить… І він уже близько. Дуже близько.

Хлопчик стиснув іграшку міцніше.

Його великі очі дивилися в пустоту, але вуха ловили кожне слово.

За металевими гратами стояли Заза і той самий худорлявий чоловік у шкірянці, якого він бачив учора.

— І що, Аміран справді погодився викласти двадцять мільйонів за малого? — пробурмотів худий.

— Авжеж, — хмикнув Заза, — хоч він і не рідний йому. Ти ж знаєш, той хлопець — усиновлений.

— Усиновлений?.. — здивувався чоловік. — А я думав, його жінка сама народила.

— Та ні. Софі втратила дитину ще до того, як вони взяли цього малого з дитячого будинку. Хлопець сирота. Як і сам Аміран колись.

— І той, і той сироти… І такі гроші за чужу дитину. Дивно.

— Не чужу, — сказав Заза, вже тихіше. — Він його любить, як рідного. Але це не змінює суті — вони не кровні.

Ці слова впали, мов камінь на серце Давіда.

Машинка випала з руки.

У голові запульсувала порожнеча. Він не міг повірити у те, що почув. Не рідний? Усиновлений?.. Значить, мама не мама? Тато — не тато?..

Світ завалився.

Маленьке серденько билося швидко, майже боляче. Але він не плакав. Він просто сидів, широко розплющеними очима дивлячись у тінь. Його світ більше не був цілісним.

> "Я не їхній… Я не рідний…"

Слова Зази крутилися в голові, мов хижі оси. Його груди наповнювала тривога, страх, сором і… злість. Дитяче серце не розуміло, що любов — це не тільки кров.

Він уявляв обличчя Софі — її очі, повні тепла, її руки, які завжди обіймали ніжно. А потім — обличчя Амірана, серйозного, але такого сильного і доброго.

> "Чому вони не приходять?.. Може, тепер, коли знають, що я не їхній, вони не шукають мене?"

У горлі стояв клубок. Давід уперше в житті почувався… покинутим.

Він тихо заплакав, майже беззвучно, аби не почули ті чоловіки за дверима. Сльози текли по щоках, падали на маленькі долоні. Він намагався вгамувати себе, та біль лише наростав.

— Мамо… тату… — прошепотів у темряву. — Не кидайте мене…

Його очі вп’ялися в двері. У них ще жевріла надія. Маленька, майже згасла, але жива.