Розділ 102: "Ціна батьківського серця"

Увечері, коли місто тремтіло у золотистому відблиску ліхтарів, телефон Амірана різко задзвонив. Невідомий номер. Його серце впало в п’яти. Він, не думаючи, підняв слухавку.

— Алло?

Кілька секунд — тиша. Потім у слухавці почувся глухий, змінений голос:

— Твій син у мене. Якщо хочеш побачити його живим — готуй двадцять мільйонів доларів. У тебе три дні.

— Хто ти?!! — вигукнув Аміран, але голос продовжив холодно, байдуже:

— Жодної поліції. Жодного шляху втечі. Інакше — маленьке тіло твого сина знайдуть десь у ямі. І не думай, що жартую.

— Послухай мене, виродку! — рикнув Аміран, і голос його розривався від люті. — Якщо ти торкнешся хоч волосини на його голові — я тебе дістану навіть з-під землі. З-під землі, чуєш?! Я знайду тебе, і ти будеш молити про смерть.

— Три дні. — коротко відрубав голос і відключився.

Аміран стояв з телефоном у руці, як статуя. Його груди ходили ходором. Серце билося так, що він ледве стояв на ногах. Він вдарив кулаком по столу, розбивши скляну вазу.

Шахед підбіг:

— Що сталося?

— Його викрали заради викупу, — сказав Аміран глухо. — 20 мільйонів... І три дні. Інакше він...

Він не зміг договорити. У його очах — сльози, гнів, відчай, ненависть. Його душа кричала від болю. Він, найсильніший, найхолодніший — був зараз зламаний.

— Я не дам їм його вбити... Не дам! — прошепотів він, стискаючи кулаки.

Шахед мовчки поклав йому руку на плече:

— Ми знайдемо його. Ми все перевернемо, але повернемо Давіда. Обіцяю.

Усю ніч офіс Амірана палав світлом. У великому залі зібралися найвідданіші люди — охоронці, аналітики, юристи, ІТ-спеціалісти, фінансисти. Ніхто не спав. Усі знали — на кону життя дитини.

Аміран стояв посеред кімнати, мов кам’яний. Його погляд був холодний, але в очах палав вогонь. У руках він тримав фотографію Давіда. Усміхнений хлопчик тримав в руках шкільний портфель і щойно вийшов із класу.

— 20 мільйонів, — глухо промовив Аміран. — Ми їх зберемо. Але це лише пастка. Гроші — не головне. Нам потрібна людина. І її голова.

Шахед сидів за ноутбуком, підключений до камер спостереження в районі школи.

— Ось кадри. — Він натиснув «Play». — Дивись. Два дні тому цей чоловік з техперсоналу — Заза. Він щось підозріле заносив у підвал. І ще — зник за 6 хвилин до того, як Давід мав вийти на перерву.

— Ти впевнений, що не хочеш сказати Софі?

Аміран прикрив очі.

— Як я скажу це матері? Її це вб’є. Вона вагітна. Її серце не витримає. Вона вірить, що син у безпеці. Я мушу зберегти цю віру. Поки можу…

— Тоді план? — спитав Шахед.

Аміран витяг з сейфу валізу і поклав туди пачки доларів. Холодним рухом закрив замок. Потім вийшов на центр кімнати:

— Офіційно — ми готуємо передачу грошей. Неофіційно — ми прочісуємо все місто. Всі зв’язки, камери, інформатори. Я хочу знати, де Заза. І хочу його живим.

— Ти хочеш особисто?

— Я хочу дивитися йому в очі, коли заберу назад сина.

У тиші, що запала, усі присутні відчули: почалася гра на виживання. Аміран був більше не просто бізнесменом — він був батьком, левом, який бореться за своє дитинча.