Розділ 100: "Тиша перед бурею"

День починався звичайно. Аміран саме проводив важливу зустріч з партнерами у своєму офісі, обговорюючи новий благодійний проект, пов’язаний зі шкільною освітою. Його телефон лежав на беззвучному режимі, але екран миготів безперервно.

Його помічник, нервово постукавши у двері, увірвався всередину з блідим обличчям.

— Пане Гусейнов… — голос його тремтів. — Вам терміново потрібно відповісти на дзвінок. Це зі школи… Це… Давид… Його нема.

Аміран різко підвів голову, і в його очах з’явилась така тінь, якої давно ніхто не бачив.

— Що ти сказав? — його голос був ледь чутний, але в ньому бриніла небезпека.

— Вибачте… Його забрали невідомі. Вчителька каже, що чоловік у формі охоронця прийшов і сказав, що ви надіслали його. Але… ви ж не…

Аміран схопив телефон, миттєво набрав номер школи, але на тому кінці лише сльози й паніка:

— Ми не знали, що це не ваш охоронець, пане Аміране… Ми… ми винні… Я думала, він від вас… — плакала секретарка.

Його пальці побіліли, коли він з силою стиснув стіл. Його серце калатало в грудях, а кров — наче закипала.

— Заблокуйте всі виходи з міста. Підніміть усю охорону. Де Шахед?! — гаркнув він у рацію, що завжди тримав при собі. — Підніміть дрони. Перевірте камери в радіусі трьох кілометрів від школи. Хто б це не зробив — я знайду його. І розірву.

Його дихання було уривчастим, а погляд — холодним і сконцентрованим. Це вже був не просто Аміран. Це був батько, якому вкрали сина.

Шахед прибіг вже через кілька хвилин.

— Ми дізнаємося, хто це зробив. Клянусь. Давида повернемо.

— Якщо з ним хоч щось трапиться, — прошепотів Аміран, — цей світ більше не буде таким, як був.

Аміран не втрачав ані секунди. Всі його охоронні служби, приватні детективи та технічні групи були підняті на ноги. Телефони не замовкали ні на мить. В офісі перетвореному на оперативний штаб, миготіли монітори, надходили відео з камер спостереження, а на карті міста червоним миготіли точки — потенційні маршрути, якими могли б вивезти Давіда.

Але Давід зник… безслідно.

— Він наче розчинився, — повідомив один із оперативників. — Камери мовчать. Машина, в яку посадили дитину, заїхала у сліпу зону, потім зникла. А охоронець, який його забрав — підроблений. Шкільні записи показують, що охоронцем значився якийсь "Заза Хідашелі", прийнятий на роботу два місяці тому.

Аміран стиснув кулаки.

— Заза? — його голос був, як лезо. — Той самий?

— Так, пане Аміране. Це Заза, той самий кілер, який раніше працював на Левана Мегрелі.

Усередині нього все горіло. Він згадав усе: ту ніч, коли Леван наставив пістолет на нього. Кров Бичико. Сльози Софі. І тепер — його син. Його хлопчик. Його Давід.

— Знайдіть його. Знайдіть Зазу будь-якою ціною, — сказав він, ледве стримуючи гнів. — Обіцяю: він не доживе до ранку, якщо я побачу хоч подряпину на Давіді.

Шахед був поруч, готовий до будь-чого.

— Ми вистежимо його, брате. Куди б він не сховався — знайдемо.

Аміран подивився на нього важким поглядом:

— Софі не повинна нічого знати. Вона вагітна. Якщо вона дізнається, що сталося з Давідом — це може вбити її.

Шахед кивнув. Вони обоє знали, що це був брудний удар Левана. Ще один. І цього разу — по найболючішому.

— Я не пробачу, — прошепотів Аміран, — я більше нікого не поховаю. Давід повернеться. І я спалю все до тла, щоб забрати його назад.