Розділ 96: "П’ять років щастя"

Минуло п’ять років з того моменту, як Аміран і Софі переїхали у свій новий будинок — просторий, залитий сонцем особняк із великим садом, наповненим сміхом і теплом. Стіни цього дому пам’ятали сльози, обійми, нічні розмови та тисячі моментів, що ліпили з двох зранених душ — одне ціле.

Їхній син, Давид, якого вони всиновили ще немовлям, став сенсом їхнього життя. Розумний, добрий, допитливий, із темними очима як у Амірана і лагідною усмішкою Софі — він був досконалим продовженням їхньої любові.

Того ранку, коли він уперше йшов до школи, Софі прокинулась ще до світанку. Вона дбайливо заплела Давидові волосся, підготувала форму, приготувала сніданок і тричі перевірила його портфель.

— Мамо, я ж не на війну йду, — засміявся Давид, вилазячи з-за столу.

Аміран дивився на сина з гордістю в очах. Його серце наповнювалося теплом. Коли він дивився на Давида, йому здавалося, що життя повернуло все сповна — навіть більше, ніж він міг мріяти.

— Ти не на війну, синку, але сьогодні ти робиш великий крок, — сказав Аміран і допоміг Давидові застібнути ґудзик на сорочці.

У дворі, коли вони втрьох виходили з дому, Софі затримала подих — на мить. Вона спостерігала, як їхній маленький хлопчик з рюкзаком на плечах біг уперед, озираючись і махаючи рукою. У її серці змішалися гордість і тихий сум — адже ще зовсім недавно вона тримала його на руках, і боялася, що ніколи не стане мамою.

Аміран обійняв її ззаду, поклавши підборіддя на її плече.

— Ми добре справились, так? — прошепотів.

Софі посміхнулась крізь сльози:

— Так, мій коханий. Ми справились.

І попереду було ще безліч днів, повних життя — але цей, із першим дзвінком у школі та теплою рукою в руці — вони запам’ятають назавжди.