Розділ 94: “Дім, де живе щастя”

Ранок. Новозбудований особняк на узбережжі.

Світло м’яко заливає просторі кімнати. Скляні стіни відкривають панораму моря— хвилі ламаються об берег, легкий вітер розгойдує фіранки. Будинок великий, просторий, наповнений світлом і теплом.

Софі стоїть на порозі — у легкій білій сукні, з малим Давідом на руках. Хлопчик захоплено розглядає все навколо, тягне руки до великої люстри у формі сонця.

—
Софі (усміхаючись):
— «Це наш дім, Давіде. Нарешті ми вдома.»

Аміран виходить із машини з коробками, зупиняється, вдивляючись у море. Його серце наповнюється вдячністю.

—
Аміран (до себе):
— «Після всього, що ми пройшли… Ти цього варта, Софі. Ми всі цього варті.»

День.

У дім приїжджають Анна, Бердо і їхній малюк Лука. Софі вибігає їм назустріч.

—
Анна (обіймаючи її):
— «Я досі не вірю, що ти живеш у справжньому палаці біля моря!»
— «Тут як у казці…»

Бердо тримає на руках Луку. Давід, соромлячись, ховається за Амірана, а потім все ж підходить до маленького гостя. Вперше у своєму житті він гладить іншого малюка — невпевнено, ніжно.

—
Софі (розчулено):
— «У нього буде друг… І брат.»

Вечір.

У дворі накритий стіл. Свіжі квіти, вогники ліхтариків, легка музика.
Діти сплять у кімнаті поруч. Дорослі п’ють домашнє вино, згадують минуле.

—
Анна:
— «Софі, іноді мені здається, що ти пройшла через пекло… але не зламалась.»
—
Софі (усміхається):
— «Бо я йшла до раю. До нього.»

Аміран стиха бере її за руку.

—
Аміран:
— «Ми ще тільки починаємо.»

Камера повільно віддаляється:
ніч, океан, будинок, повний світла і любові.

Анна (пильно вдивляючись у подругу):
— Ти щаслива, Софі?

Софі (тихо, з ледь помітною посмішкою):
— Так… дуже. Але іноді мені страшно.
Я прокидаюся вночі і ловлю себе на думці, що все це — сон. Що я досі десь там… у будинку Левана. У пастці.

Анна:
— Це не сон.
Ти пройшла крізь темряву і виборола світло. Ти жива. І в тебе є Аміран. І Давід.
Але я бачу, що тебе щось тривожить…

Софі (опускає очі, стискає плед):
— Я боюся, що не зможу бути для нього повноцінною жінкою.
Що він мріяв про дітей, багато дітей… а я не зможу дати йому цього.

Анна (кладе руку на її долоню):
— Софі, слухай мене.
Аміран не просто кохає тебе — він пройшов через пекло, щоб тебе повернути. Він вибрав тебе, а не твою здатність народжувати.
Дитина — це дар. Але справжня родина — це любов і вірність. Давіт — його син серцем. І, повір, якщо він з тобою — значить, у нього вже є все.

Софі (із тремтінням у голосі):
— Але я не відчуваю себе повноцінною жінкою… Я втратила дитину. Я відчула її… я вже кохала її.

Анна (з ніжністю обіймає її):
— І твоя втрата назавжди залишиться з тобою. Але це не кінець.
Це твоя глибина, твоя тиша… І це не забирає в тебе права бути щасливою.
Навпаки. Ти заслужила це, як ніхто.

Софі (зі сльозами в очах):
— Дякую тобі, Анно.
І за той день… коли ти просто відкрила мені двері. Ти дала мені дах, коли світ валився.

Анна (усміхається):
— Ти не чужа. Ти — сестра.
А сестра завжди знає, коли треба мовчати, а коли — сказати правду.