Розділ 91 ."Тепле майбутнє"

Теплий сонячний день.

Аміран повів Софі за руку до високого пагорба, звідки відкривався краєвид на новобудову.
На фоні лунали звуки будівельних інструментів, чути було голоси робітників. Під їхніми ногами — щебінь, цемент, під ногами — фундамент майбутнього дому.

— «Подивися, кохана… Це буде наш дім. Коли він буде готовий, ми оселимось тут. І більше ніхто й ніколи не зможе нас розлучити.» — м’яко промовив Аміран, обіймаючи її ззаду.

Софі усміхнулась, але її очі засмутились. Вона довго мовчала.
Потім обернулась до нього, злегка тремтячи.

— «Він чудовий… Я мріяла про такий дім… Але…»

—
Аміран:
— «Але що?»

—
Софі (зі сльозами в очах):
— «Я мріяла, щоб у ньому звучав дитячий сміх. Щоб по ньому бігали наші діти. Але я…» (вона затулила лице руками) «…я більше не зможу народити…»

Аміран знітився на мить. Але вже за секунду він обійняв її так, ніби захищав усе її єство.

—
Аміран (тихо, рішуче):
— «Я тебе кохаю. Не за те, що ти можеш чи не можеш. А просто за те, що ти — це ти.»

Він підняв її лице руками.

—
Аміран:
— «А якщо ти все ще мрієш про дитячий сміх — то ми з тобою поїдемо до дитячого будинку. І знайдемо там дитину, яка чекає саме на нас.»

Софі вражено подивилась йому у вічі.

—
Софі (пошепки):
— «Ти серйозно?..»

—
Аміран (з ніжною усмішкою):
— «Так. Я завжди хотів бути батьком. Але я ще більше хочу бути батьком для дитини, яку ти полюбиш. Ми створимо наш дім. І наповнимо його життям.»

Софі притулилася до нього, сльози тихо стікали по щоках — але тепер це були сльози щастя.
Її біль був почутий. І прийнятий.
А її мрія отримала нову надію.

—
Софі:
— «Ти — найкраще, що трапилось зі мною в цьому житті.»

—
Аміран:
— «А ти — моє життя.»

Вони стояли серед шуму будівництва, як серед майбутнього. І вже бачили, як колись там, у дворі, бігає маленька дитина, сміється… І кличе їх: «Мамо! Тату!»