Розділ 90: “Обітниці під шум хвиль”

Берег океану…
Сонце, що повільно опускається за горизонт, золотить воду й пісок теплим м’яким світлом. Хвилі накочуються на берег, наче аплодують їм — двом, які пройшли крізь усе, щоб сьогодні сказати одне одному: «Так».

Весілля було скромним, але в кожній деталі — душа.
Білі квіти, натуральні тканини, дерев’яна арка, оповита зеленню та лавандою.
Усі гості — найрідніші.
Анна з Бердо тримали на руках маленького сина. Шахед стояв поруч з Аміраном — його найвірніший друг.

Софі вийшла на берег босоніж. Її довге хвилясте волосся спадало на плечі. Вона йшла в легкій шовковій сукні кольору топленого молока. На її обличчі — легка усмішка, очі повні сліз щастя.

Аміран чекав її під аркою. У світлому костюмі, з розпущеним волоссям. Його обличчя було серйозним, але очі… очі дивилися на неї так, ніби бачили диво.
На його обличчі залишався слід старого шраму — мов нагадування про все, що пройдено. Але він уже не був болем. Він став частиною історії, яку тепер вони завершують разом.

Коли вона підійшла, він прошепотів:

—
Аміран:
— «Моє серце пам’ятало тебе, навіть коли пам’ять мовчала…»

Софі усміхнулась крізь сльози:

—
Софі:
— «А я шукала тебе в кожному чоловікові, в кожному сні, у кожному пориві вітру…»
---

Після обітниць усі аплодували.
Аміран і Софі обнялися під шум хвиль. Над океаном пролітали чайки. Сонце торкнулося горизонту.

Святкування було теплим: вогники гірлянд, стіл з традиційною їжею, келихи вина, музика — грузинські та українські мотиви, що лунали в унісон їхнім душам.
Софі танцювала з маленьким похресником на руках.
Аміран тримав її за руку всю ніч — більше не відпускаючи.
---

Це не було початком. Це було продовженням життя, яке вони вибрали разом. Без таємниць. Без болю. Лише — любов, яка пережила смерть, зраду, вогонь і тишу.

Після весілля. Перша шлюбна ніч.

Океан за вікном ще тихо шумів, наче не хотів заважати.
У номері було напівтемно — лише тьмяне світло свічок кидало м’які відблиски на стіни та їхні силуети.

Софі стояла біля вікна, обгорнута в легкий шовковий халат. Її погляд був спрямований у далечінь, але думки — про нього. Серце билося швидше — не від страху, а від очікування, якого вона колись боялась ніколи не дочекатись.

Аміран підійшов мовчки, ззаду обійняв її за плечі, притиснувшись лобом до її скроні.
Вони мовчали — і мовчання це було глибшим за всі слова. У ньому був смуток за втратами, вдячність за другий шанс… і бажання.

Він розвернув її до себе. Їхні погляди зустрілись.

—
Аміран (тихо):
— «Я довго йшов до тебе. Через темряву, біль, безпам’ятство. Але сьогодні — я з тобою. Нарешті.»
—
Софі (крізь сльози):
— «Я теж йшла… але не по землі. По надії.»

Він схилився до неї, і їхній перший шлюбний поцілунок був не пристрастю — а клятвою.
Кожен дотик був ніжністю.
Кожне слово — молитвою.

Він повільно зняв з неї халат, як із найбільшої святині — обережно, з повагою. Її тіло — його спокій.
Її руки торкнулися його плечей, обличчя, грудей, шраму — і вона не відвернулася. Вона поцілувала цей шрам.

—
Софі:
— «Це частина тебе. І я люблю кожен твій слід.»

Вони повільно лягли на білосніжні простирадла.
Ніч була не пристрастю, а злиттям душ, двох половинок, які довго шукали одна одну.

Це була ніч, після якої більше не залишалося нічого окремого — лише "ми".