Розділ 89: "Світло після бурі"

Минуло кілька місяців. У невеликому будинку на околиці Батумі, серед квітучих дерев і запаху моря, Софі й Аміран вчилися жити по-новому.

Вранці Софі готувала сніданок — ароматна кава з кардамоном, млинці з медом і фрукти. Аміран завжди жартував:

—
Аміран (усміхаючись):
— «Ти не готуєш, ти лікуєш душу…»

Вона відповідала йому посмішкою, хоча в очах іноді все ще був сум.

Увечері вони часто гуляли біля моря. Софі йшла, тримаючи його за руку, притискаючись плечем — наче перевіряючи, що він дійсно поруч.

—
Софі (тихо, дивлячись у хвилі):
— «Я часто думаю… якою б вона була. Наша дитина. Можливо, мала б твої очі...»

Аміран зупинився. Обійняв її ззаду й поклав руки на її живіт:

—
Аміран:
— «Я не зможу повернути минуле. Але я зроблю майбутнє таким, щоб у ньому було більше світла, ніж болю.»

Софі схилила голову й дала волю сльозам. Але то були сльози не лише скорботи — то були сльози звільнення.

---

Далі — життя

Вдома вони читали книжки, влаштовували вечері з друзями, Аміран навчився готувати її улюблений суп.

Шахед часто приходив у гості. Разом із ним вони створили фонд допомоги жінкам, які постраждали від насильства. Софі вкладала туди свою душу.

А в саду, який розбив для неї Аміран, розцвітали жасмин і гранат. Там стояла лавка з табличкою: «Тому, хто дав мені друге життя — Бичико».

---

І хоча біль залишив шрами, вони більше не боліли.

Софі більше не боялася снів. У них вона більше не бачила страху — тільки світлі обриси майбутнього, в якому поруч — її справжнє кохання.
Аміран, який вижив. Який відвоював своє ім’я, правду, і — її.