Розділ 88: “Тихе прощання"

Сонце сходило над гірськими вершинами, як тоді, коли Аміран колись уперше побачив нове життя — у хатинці Бичико. Тепер це саме сонце освітлювало білу труну, прикрашену простими польовими квітами.

На маленькому сільському цвинтарі, де вітер гойдав гілки старого горіха, стояли ті, хто прийшли попрощатися з людиною світла.

Софі стояла поруч з Аміраном, тримаючи його за руку. Обоє були в чорному. Її очі повні сліз, але в них більше не було паніки — тільки глибока, тиха шана.

—
Аміран (до могили, стиха):
— «Він віддав життя… не за віру, не за владу, не за принципи — за добро. Він врятував моє серце… і мою любов.»

—
Софі (тремтячим голосом):
— «Він був нам обом батьком… другом… Я ніколи не забуду, як він захистив мене, не задумуючись ні на мить...»

Священник завершив молитву. Земля обережно поглинула труну, а з небес зірвався птах і полетів у гори.

Серед присутніх був і Шахед, мовчазний, з глибокою повагою в очах. Він першим кинув жменю землі.

---

Епілог справедливості

Через кілька тижнів суд офіційно визнав Левана Мегрелі винним у замаху на життя, у підготовці до вбивства, у підбурюванні до авіакатастрофи й у відмиванні коштів.
Його засудили до довічного ув’язнення.

Вано Ганадзе, зрадник і ланка в довгій ланці брехні, також не зміг уникнути кари. Після гучного процесу він отримав 20 років ув’язнення за зраду, шахрайство, співучасть у спробі вбивства і рейдерське захоплення компанії.
---

Кінець глави, але не кінець дороги

Після похорону Аміран довго стояв на вершині пагорба, де колись із Бичико пили трав’яний чай і дивились на захід сонця.

—
Аміран (тихо, в небо):
— «Я живий завдяки тобі, старий. Обіцяю: зроблю це життя гідним твого дару.»

Софі обійняла його ззаду. І на тлі згорілого минулого в їхніх серцях зароджувалося щось нове. Світле. Вільне. Живе.