Розділ 83.Разом

Сонце ще не встигло піднятись високо над Батумі, коли Аміран тримав Софі за руку й вів її до невеличкого будинку, де тимчасово мешкав Бичико. Її серце билося частіше, вона нервувала, але Аміран лише усміхався й іноді ніжно стискав її пальці.

— Ти зараз познайомишся з чоловіком, який врятував мені життя, Софі, — сказав він. — Без нього мене б просто не було.
— Я вдячна йому вже зараз, — тихо відповіла вона.

На ґанку їх зустрів сивий чоловік з теплим, зморшкуватим обличчям. Очі Бичико засвітились, щойно він побачив Амірана. Він відставив убік чашку чаю, вийшов на зустріч і обійняв Амірана, ляснувши його по плечу.

— Нарешті! — з усмішкою сказав Бичико. — А це що за красуня?

Аміран притягнув Софі ближче.
— Це Софі… моя кохана. Тепер ти знаєш, заради кого я так живуче тримався. Софі, це — Бичико. Людина, яка мене підняла на ноги, коли я не пам’ятав навіть, хто я такий.

Софі зробила крок уперед і простягнула руку, але Бичико притягнув її до себе у щирі, батьківські обійми.

— Не треба тих формальностей, дитино. Я стільки чув про тебе від нього — у снах, у розмовах, навіть коли він нічого не пам’ятав, ти була в його серці. Тепер бачу — не дарма.

Софі розгублено посміхнулась, і в її очах блиснули сльози.
— Дякую вам… за нього, за все…

— Ідіть, ідіть до хати! — махнув рукою Бичико. — Я заварив свіжий трав'яний чай, з тих самих, що колись рятували цього впертого головою...

Вони всі троє сіли на дерев’яну терасу. Софі слухала прості розповіді Бичико — про гори, про трави, про день, коли він знайшов обгорілого незнайомця в снігах. Аміран мовчки тримав її за руку й дивився, як між ними з'являється зв'язок — міцний, як сама доля.

Це була проста сцена — без пафосу, без зайвих слів. Але саме в ній Софі вперше відчула повноцінність того, що Аміран повернувся. Назавжди.

Далі вони попрощалися з Бичико і поїхали.

Ранок був тихим. Сонце проникало крізь легкі штори, лягаючи золотими смугами на підлогу. Софі прокинулась першою — і замилувано дивилася на обличчя Амірана. Його риси стали мужнішими, трохи змарнілими, але ріднішими ніж будь-коли. Вона обережно провела пальцями по його щоках, не вірячи до кінця, що він поруч.

Аміран відкрив очі й усміхнувся.
— Доброго ранку, кохана.
— Доброго... — прошепотіла вона, торкаючись його губ.

Потім була кава. На маленькій кухні вони разом готували сніданок. Софі у його сорочці крутилася біля плити, а Аміран із жартами намагався намазати джем на підсмажений хліб — і, звісно, зіпсував усе. Вони сміялися, як діти.

— Ніколи не думав, що зможу колись ось так... просто бути, — сказав він, спостерігаючи за нею.
— І я, — відповіла вона. — Мені не потрібно нічого — тільки ти.

В обід вони гуляли по узбережжю. В Батумі був теплий день. Софі тримала Амірана за руку, босоніж по мокрому піску. Її волосся розвіював вітер, а він зупинявся час від часу, щоб просто дивитися на неї.

— Як ти могла думати, що я не знайду тебе? — спитав він.
— Бо я сама не знала, чи знайду себе...

Він зупинився, обійняв її ззаду, пригорнув.
— Тепер ти — моє все. І я нікому тебе не віддам. Ніколи.

Увечері вони повернулись додому. Дивилися старе кіно, обійнявшись на дивані. Софі заснула на його плечі, а він просто сидів, не рухаючись, вбираючи кожну хвилину цього миру.