Розділ 82. “Нарешті ти”

Аміран ішов вулицею старого району Батумі, вдивляючись у кожну вітрину, у кожне обличчя. Його серце билося швидше, коли він підійшов до маленького кафе з терасою, де зупинився, …

Він побачив її.Ту ,кого шукав так довго....

Софі саме виходила з приміщення, несучи піднос. Вона змінилася. Стала ще ніжнішою, тоншою. На її обличчі — легка втома, в очах — глибина. Вона усміхалася клієнтам, але усмішка була сумною, ніби відірвана від справжньої душі.

Аміран завмер. Його груди здавило. Вона. Жива. Тут.

Його ноги самі рушили вперед.

Софі відчула на собі чийсь погляд. Повернула голову. Побачила постать біля входу. Високий чоловік у сірому пальті, з твердим поглядом. На обличчі — шрам, а в очах… її небо.

Вона впустила піднос. Порцеляна розлетілася.

— …Аміран?.. — шепоче вона. Її голос ламається. Руки тремтять.

— Це я, Софі… — тихо каже він, крокуючи до неї.

— Ні… — вона хитає головою, сльози градом котяться з очей. — Це не може бути…  Я... я бачила… я думала… я помирала кожен день…

— Я теж, — Аміран підходить зовсім близько. — Але тепер я живий. І ти переді мною.

Вона торкається його обличчя, пальці тремтять.

— Шрам… твої очі… твоя шия… Боже мій… — вона втрачає силу в ногах, але він ловить її в обійми.

Вони стоять посеред вулиці. Люди зупиняються, озираються, але для них — нікого немає. Є тільки двоє.

Софі плаче в його грудях, а Аміран міцно тримає її, наче боїться знову втратити.

— Я повернувся по тебе, — шепоче він їй у волосся. — Я пам’ятаю все. Я люблю тебе.

— Я ніколи не переставала чекати… — шепоче вона. — Кожна ніч, кожен сон — ти був там…

Вони довго стоять так, не в силах розімкнути обіймів.

Час більше не мав значення. Бо він повернувся.

Софі з Аміраном мовчки йшли вулицями Батумі. Він тримав її за руку, ніби боявся знову загубити. Її пальці тремтіли в його долоні, а в серці бився страх — що це може зникнути, як марево.

Вони зайшли у маленький затишний готель у старій частині міста. Адміністратор одразу розпізнав Амірана — новини вже розлетілись містом, — але, побачивши в його очах прохання про тишу, лише мовчки кивнув і видав ключ.

У номері було тихо. Сонце заливало кімнату золотим світлом, а між ними — мовчання, насичене болем, любов’ю й тремтливим очікуванням.

Софі підійшла до вікна.

— Я жила, наче без повітря, — сказала вона стиха. — Після того, як сказали, що твій літак впав… Я не їла. Не спала. Я втратила дитину…

Аміран підійшов ближче, його очі потемніли від болю.

— Софі… ти була вагітна?

Вона кивнула, сльози знову побігли по щоках.

— Це була твоя дитина, Аміране… Я дізналась, коли тебе вже не було .Леван ....він знав,що дитина твоя....він робив все,щоб знищити мене і дитину...Пробач ,Аміране...

Аміран опустився на коліна перед нею, поклав голову їй на живіт і обійняв її стегна.

— Це ти мені пробач… я мав бути з тобою… я мав тебе захистити…

— Ти був живий… але я думала, що тебе вже нема. Я звинувачувала себе… день у день…

Він підвівся, взяв її обличчя в долоні.

— Послухай мене. Ти не винна ні в чому. Я пам’ятаю, що летів до тебе. Бо не міг більше без тебе. Бо хотів тебе. Бо кохав.

— І я тебе… — прошепотіла вона. — Навіть дихати без тебе не вміла.

Вони обійнялися міцно, і в тому обіймі була спокута. І прощення. І обіцянка.

— Тепер я не відпущу тебе. Ми почнемо з початку. Ти почуєш моє серце знову — щодня, щохвилини. Я збудую для тебе цілий світ, Софі.

— Я не хочу палаців… я хочу тільки тебе, — вона дивилася на нього очима, в яких було усе: втрата, віра, любов.

— Ти матимеш мене. Навіки.

Вони сиділи на дивані, притулившись одне до одного, поки за вікном сутеніло. Їхні серця більше не блукали в темряві. Вони знайшли одне одного. І себе.

Коли двері за ними зачинилися, між ними зависла тиша — не гнітюча, а навпаки — наповнена сенсом. Це була тиша двох душ, які заново знаходять одна одну.

Аміран дивився на Софі, ніби боявся, що вона розтане. Його пальці торкнулися її обличчя, і вона заплющила очі, відчувши в цьому дотику все — біль, тугу, любов, втрату і надію.

— Я так довго шукав тебе… — прошепотів він. — І думав, що вже ніколи не знайду.

Софі не відповіла. Вона лише притулилася до нього, ніби прагнула перевірити — справжній він чи примара. Її руки ковзнули по його грудях, відчуваючи биття серця — живого, справжнього, такого рідного.

Він зняв з неї пальто, і тканина м’яко впала на підлогу. Його губи шукали її шию, щоку, повільно, наче боялися щось зламати. Їхнє дихання змішалося. Їхні руки несли кожному з них підтвердження — це не сон.

Софі гладила його плечі, цілувала кожен шрам, кожен слід минулого, ніби приймаючи його цілком — і тіло, і душу, і біль, який він пережив.

— Ти повернувся до мене… — її голос тремтів.

— Я ніколи тебе не покидав, — сказав він, торкаючись її волосся, її талії, мовби вперше. І востаннє. Бо тепер він точно знав — це вона. Його. І більше не буде жодних втрат.

Їхнє злиття було повільним. Не дикою пристрастю, а тремтячим обіймом душ. У кожному поцілунку — подяка. У кожному русі — пам’ять. У кожному погляді — обіцянка.

Ніч була довгою. Але для них вона минула миттю. Бо це була ніч не плоті — а віднайденої цілості. Вони заснули обійнявшись, вперше за довгий час відчуваючи не тільки тепло одне одного, а й… майбутнє.