Розділ 81. "Тиша перед бурею"

У кімнаті залишився лише Леван.

Тиша давила на вуха, а в голові гуділо так, ніби вибухнула граната. Він сидів у кріслі, стиснувши кулаки до білих кісточок. Його серце билося нестримно — не від страху, а від гніву. Очі ще горіли тією люттю, що ніколи не залишала його душу.

Він кинув погляд на порожній стіл, за яким щойно сидів як господар, як цар — і де тепер не залишилося навіть тіні влади.

"Він прийшов, живий... Ходить моїми коридорами, говорить з моїми людьми, дихає моїм повітрям…"

Леван підвівся різко. Штовхнув стілець — той впав із дзвоном. Він підійшов до вікна, відкрив його — і закричав у вечірню порожнечу:

— Ти думаєш, ти переміг?!

Його голос зірвався. Він важко дихав, чоло покривалося потом.

— Це ще не кінець... — прошепотів він, стискаючи в руці срібний перстень — подарунок від батька, що нагадував йому, ким він був і ким мав стати.

— Ти вкрав у мене все, Аміране. Все. Але я тебе поверну в пекло, звідки ти виліз.
Присягаюся.

Він підійшов до сейфу, набрав код, витягнув пачку документів і старий чорний щоденник. У ньому — записи, які не можна було показувати нікому. Плани, схеми, імена. Все, чим можна знищити, маніпулювати, лякати.

Його обличчя спотворила посмішка — холодна, безжальна.

— Якщо я не зможу зламати тебе... я зламаю все, що ти любиш.

Темний провулок старої промзони. Повітря важке, пахне маслом, залізом і старим дизелем. Сірі бетонні стіни мовчазно ховають таємниці, які не повинні побачити світло.

Чорний позашляховик Левана різко загальмував біля покинутої будівлі. Він вийшов з машини, тримаючи руки в кишенях плаща. Його очі — крижаний лід.

За кілька хвилин із темряви з’явився чоловік. Високий, міцний, з густою сивиною на скронях. Його рухи тихі, як у тіні. Його звали Заза, але у кримінальному світі його знали як "Чорний пульс" — людина, що зупиняла серця чужими руками.

Заза дивився на Левана оцінювально:

— Минуло багато років. Я думав, ти став бізнесменом, а не м’ясником.

— Мені потрібен результат. Остаточний. -спокійно відповів Леван. 

Заза мовчав, поки закурював сигару.

— Аміран… Гусейнов?

Леван кивнув.

— Так. Він живий. І він хоче все забрати. Мені потрібно, щоб ти змусив його зникнути. Назавжди.

Заза пильно дивився в очі Левана:

— Я вже раз зробив усе, щоб знищити його сім’ю. Вижив, значить — сильний. Тепер ти хочеш, щоб я добив його остаточно?

— Ні, — Леван нахилився ближче. — Я хочу, щоб він благав про смерть.

Заза кинув недопалок на землю, розчавив ногою і посміхнувся.

— Усе має ціну. І цього разу вона буде дуже високою. Бо він не хлопчик. Він — вовк. А вовка важко вбити, якщо ти не готовий заглянути йому в очі.

— Я готовий. — голос Левана не тремтів.

— Добре. Тоді чекай дзвінка. І пам’ятай — ми почали це разом. Ми це разом і закінчимо.

Леван мовчки пішов до авто. У його очах не було ні страху, ні сумнівів. Лише темрява.
Бо він знав: якщо не знищити Амірана зараз — той знищить його. І цього разу пощади не буде.