Розділ 80. "Де вона?"

Особняк Мегрелі потопав у тиші. Але ця тиша була не мирною — вона бриніла в повітрі, як струна перед вибухом. Аміран вийшов із чорного авто, не озираючись, його погляд був рішучим, а хода — мов удар кожного кроку в землю.

Леван вже чекав. Стояв у холі з келихом віскі, розслаблений на вигляд, але в очах палав вогонь.

— Нарешті. — голос Левана звучав насмішливо. — Наш воскреслий гість з пекла.

Аміран зупинився просто перед ним. Його очі не кліпали, голос був рівним, холодним:

— Де Софі?

Леван розсміявся. Голосно. Дико. Його сміх луною розійшовся по кам’яному холу.

— Софі? — повторив він, наче смакуючи ім’я. — Моя дружина? 

Аміран не здригнувся.

— Колишня твоя дружина. — його голос загарчав тихо. — Ти не маєш на неї права. Ти зробив її рабинею. Ти  забрав її волю ,її життя.Вона була нещаслива з тобою.

— Не смій! — Леван крикнув і жбурнув келих об стіну. — Вона зрадила мене з тобою! Поки я будував імперію, вона стогнала під іншим! Я мав право!

Аміран зробив крок ближче. Його очі горіли.

— Вона не зрадила. Вона шукала хоч крихту життя, хоч ковток повітря. Ти її вбивав кожного дня — поглядом, словами, мовчанням. Ти зробив з неї тінь.

— Я її кохав! — Леван затремтів. — Це ти все зруйнував! Як ти посмів забрати її в мене?

— Вона не належить тобі, — глухо прошепотів Аміран. — Нікому не належить. Вона жінка, не власність. І якщо вона мене ще чекає — я знайду її. І поверну.

— Вона тебе не чекає! — закричав Леван. — Вона пішла, вона забула! Вона більше не твоя!

— Але й не твоя! — відповів Аміран жорстко. — Бо ти її втрачав щодня. Своїми руками. Своїм брудом. Своїм контролем. Я повернувся — і це кінець тобі, Леване.

— Ти не візьмеш її, — прошипів Леван, діставши з тумбочки невеликий пістолет. Його рука була тремтячою, але погляд — холодним, сталевим.

Аміран застиг. Він не здригнувся, не зробив ані кроку назад. Він лише поглянув на Левана з тією самою впевненістю, що вже розбила багатьох ворогів у його житті.

— Це твій останній шанс, Леване, — тихо промовив він. — Опусти зброю. Інакше сам себе знищиш.

— Я вже все втратив! — вигукнув Леван, нервово переводячи палець на спусковий гачок. — Спочатку вона... потім бізнес... А тепер — ще й ти! Чому ти не згорів у тому чортовому літаку?! Чому?!

— Бо доля дала мені шанс… — сказав Аміран повільно, крок за кроком наближаючись. — Шанс врятувати її. І знищити таких, як ти. Ти слабкий, Леване. Зброя в твоїх руках — остання ілюзія сили.

— Не підходь! — кричав Леван, натискаючи гачок.

Клац.
Порожньо.

Аміран зупинився лише на крок від нього. Їхні погляди зустрілися — і в погляді Левана з’явилася паніка. Він не перевірив магазин.

— Ти ще більше нікчема, ніж я думав, — прошепотів Аміран і різко вибив пістолет з його рук. Він відкинув його далеко, до кутка кімнати. — І тепер твоя черга боятися.

Леван опустився в крісло. Розбитий. Принижений. Безсилий.
Аміран нахилився до нього й прошепотів:

— Я заберу її. Не тому що хочу — а тому що вона сама піде зі мною. Бо я її не тримаю, а люблю.

І він пішов, не озираючись. За ним зачинились двері, а в повітрі ще довго дзвеніла тиша, важка, як вирок.