Розділ 78.Втеча Вано

Вано не дочекався закінчення засідання. Його сорочка прилипла до спини від поту, руки тремтіли, а обличчя втратило колір. Він відчував — ґрунт під ногами розсипається.

Він втік з будівлі через чорний хід, він швидко сів у машину й набрав знайомий номер. Охорона за ним не гналася.Амирану це було не потрібно.
На другому гудку відповів Леван Мегрелі.

— Що трапилося? — холодно запитав Леван.

— Він живий… Аміран живий. Він з’явився прямо посеред ради директорів. У костюмі, впевнено, з доказами в руках… — голос Вано зривався. — Він знищить нас, Леване.

Настала довга тиша.

— Заспокойся, — нарешті мовив Леван. — Ти не мав дозволити цьому статися. Я попереджав — треба було діяти жорсткіше. Не залишати слідів. Тепер уже пізно.

— Що мені робити?

— Зникни. Я подбаю, щоб тебе не знайшли. А сам я… я вирішу це по-своєму.

---

Аміран починає офіційну перевірку

Наступного дня в офісі фірми з’явилися державні аудитори та економічна поліція.
Аміран написав офіційну заяву: "Внутрішній корпоративний переворот. Фальсифікація документів. Злочинна змова."

Керівництво фірми було приголомшене.
Декількох бухгалтерів уже виводили з документами.
 

Аміран стояв у центрі подій. Вперше за довгий час — у власному офісі. Вже без шрамів у серці, з ясними думками. Його очі не горіли злістю — тільки сталевою рішучістю.

Він знав, що це — лише початок.

Після гучного повернення у світ бізнесу та публічного викриття Вано, Аміран не зволікав. Його фірмі ще належало пережити повну перевірку та очищення від усіх зрадників і шахраїв. Шахед залишився контролювати процеси, довіреною особою, що тримала все під контролем.

А Аміран…
Він збирався в дорогу.

Уперше за півтора року його серце билося не лише від жаги до правди чи помсти. Уперше за довгий час він відчув справжній трепет — той, який буває лише перед зустріччю з коханою. Він не знав, чи Софі досі його чекає, чи вона жива, чи зуміла пережити його «смерть». Він не знав, чи зможе знову заглянути їй в очі. Але одне було точно — він більше не збирався жити без неї.

Стоячи в кабінеті перед великим панорамним вікном, Аміран задумливо вдивлявся у горизонт.

— Вона жива. Я відчуваю це, — тихо мовив він, ніби сам до себе.

Шахед мовчки увійшов і кивнув:

— Я все приготував. Машина чекатиме через 15 хвилин. Поїдеш один?

— Так. Це мій шлях, мій біль і моя Софі, — відповів Аміран. — Якщо вона все ще мене чекає… я ніколи більше не відпущу.