Розділ 77. “Той, хто повернувся з мертвих”

Просторий конференц-зал фірми Амірана, що тепер перебувала під контролем Вано, був заповнений по вінця. За довгим глянцевим столом сиділи усі ключові фігури — керівники підрозділів, радники, бухгалтери. На екрані — презентація нового масштабного міжнародного проєкту. Вано стояв біля головного екрану, у дорогому костюмі, самовдоволено всміхаючись.

— Панове, — урочисто почав він, — сьогодні ми стоїмо на порозі нової ери. Моя — перепрошую — наша компанія виходить на міжнародний ринок. Через три тижні в Парижі ми підписуємо меморандум з партнерами з Франції та Німеччини.

За столом пролунав м'який гул схвалення. Вано випив ковток води і підняв брови:

— Але перш ніж ми підемо святкувати, я хочу сказати — завдяки мені… завдяки команді — ми не просто пережили трагедію зі смертю Амірана Гусейнова. Ми виросли з неї.

Тиша. Вано на мить спіймав себе на думці, що в кімнаті стало якось… важко дихати. І саме в цю мить двері зали відчинилися...

Звідти, мов тінь із минулого, увійшов Він.

Амиран.

У бездоганному темному костюмі, з прямою поставою, мов витесаний із мармуру. На обличчі — ледь помітний, але виразний шрам, що простягався від вилиці до скроні. Його очі палали спокоєм, у якому ховалася буря.

У залі запала мертва тиша.

Один із директорів, який ще мить тому жартував, мало не впустив келих. Інший — завмер із розкритим ротом. Секретарка побіліла. Хтось перехрестився.

Амиран повільно пройшов уперед, не зводячи погляду з Вано, що стояв, наче вбитий громом.

— Вітаю, панове, — спокійно мовив Амиран. Його голос був твердим, глибоким. — Мені приємно бачити, що мій бізнес… живе. Особливо цікаво бачити, в чиїх руках він зараз.

— А… Амиран? — вирвалося у когось зі спини.

Вано зробив крок назад, намагаючись зібратися. Його губи тремтіли.

— Це не можливо… — прошепотів він. — Ти… ти загинув…

Амиран спокійно зупинився перед ним.

— Я згорів у літаку, пам’ятаєш? — саркастично усміхнувся. — Але, як бачиш… фальсифікації мають звичку залишати живих.

Очі Вано розширилися від страху. Йому здавалося, що земля під ногами хитається.

— Я повернувся, щоб поставити все на свої місця, — мовив Амиран, звертаючись до всіх у залі. — Хтось із вас, можливо, знав. Хтось мовчав. Але гра закінчена.

Тиша.

Ніхто не ворушився. У повітрі повисла грозова напруга.

Амиран обвів усіх поглядом. Він повернувся не як тінь минулого. Він повернувся — як вогонь, що спалить усе фальшиве.

У залі панувала гнітюча тиша. Усі сиділи, мов паралізовані. Тільки один чоловік стояв рівно, з гордо піднятою головою — Амиран Гусейнов.

Він провів поглядом по обличчях директорів. На декого подивився довше — ті, хто ще не так давно називали себе його друзями.

Він зупинився перед столом. Кілька секунд мовчав, тримаючи паузу.

Потім заговорив:

— У кожного з нас є історія. У когось вона написана золотими літерами. У когось — кров’ю й попелом. Моя — це друга.
Я — той, кого ви всі ховали. Про кого говорили в минулому часі. Кому підготували надгробок, поки ще тіло не встигло охолонути.

У залі ніхто не дихав.

— Але є речі, які неможливо знищити.
Є воля. Є правда. І є пам'ять.
Я втратив усе: своє ім’я, своє обличчя, навіть спогади. Але я повернувся. І з кожним днем я пригадував, хто я є насправді.

Він зробив крок уперед, ближче до Вано, і заговорив уже жорсткіше, з крижаним спокоєм:

— Я пам’ятаю, кому довірив своє життя.
І пам’ятаю, хто вдарив у спину, поки я летів до коханої жінки.
Пам’ятаю зрадника, що підписував документи моїм іменем.
Пам’ятаю, хто сміявся, поки тіло моє ще не остигло.

Вано сіпнувся, але не промовив ані слова. Його обличчя змертвіло.

Амиран глянув на всіх:

— Ця компанія була збудована не на грошах. А на ночах без сну, на крові й боротьбі.
І якщо хтось думає, що може жити моїм життям і керувати моєю спадщиною — я тут, щоб сказати:

НІ. БІЛЬШЕ НІ.

Я повертаюся не за грошима. І не за славою. Я повертаюся за правдою.
За справедливістю.
І за кожним, хто думав, що я мертвий.

Він вийняв із кишені документи — ті, що вкрав із кабінету Вано.

— Почнемо з цього.
Це підроблені контракти.
Це крадіжка.
Це зрада.
І це — доказ.
Доказ, що правда завжди знайде шлях, навіть крізь попіл.

Він підняв погляд.

— Я — Амиран Гусейнов. І я повернувся.

У залі — мертва тиша. Потім — легкий стогін когось зі співробітників. Директор бухгалтерії мало не зомлів. Секретарка — плакала мовчки. А Вано… Вано просто стояв і не кліпав.

Амиран спокійно сів на своє колишнє місце — на чолі столу.
І поглянув на всіх. Його очі палали. Він більше не був тінню.

Він був бурею.