Розділ 76. «Я — Амиран Гусейнов»

Вечір був тихим. Тиша Батумі загусала між будинками, мов грізне передчуття бурі. На терасі квартири, яку ще донедавна вважали тимчасовим прихистком, сидів Амиран. Поруч — Шахед. Він мовчки спостерігав за обличчям свого друга — зміненим, але тепер знову живим.

— Я все згадав, — нарешті сказав Амиран. Його голос був тихий, але в ньому бриніла рішучість. — Моє ім’я — Амиран Гусейнов.

Шахед не відреагував одразу. Він лише втупився в нього з подивом і тривогою.

— Софі, — продовжив Амиран, — її звати Софі. Вона моя… Я зрадив її, коли не приїхав. Але я летів. Я все зробив, щоб бути поруч. І хтось захотів знищити мене. Її. Наше майбутнє.

— Амиране… — нарешті прошепотів Шахед. — Це… Це неймовірно. Ти пам’ятаєш усе?

Амиран кивнув.

— Дитинство. Батьків, яких я втратив. Бабусю, яка мене виховала. Кожен крок, який я зробив, щоб стати тим, ким був. Свої мільйони. Свою компанію. Вано — мій друг, який став моїм катом. І той виродок Мегрелі, який стоїть за всім цим…

Його руки стиснулися в кулаки. Вени на скронях пульсували.

— Перше, що я зроблю — я поверну собі ім’я. Люди мають знати, що Амиран Гусейнов живий. І я повернуся — не як тінь, не як привид, а як грім. Друге… я знайду Софі. Я не знаю, де вона. Можливо, вона думає, що я мертвий. Можливо, вона мене ненавидить. Але я мушу її побачити.

— І третє? — обережно запитав Шахед.

— Я знищу кожного, хто стояв за катастрофою. Хто продав мене. Хто лишив мене гнити в горах. Я не просто поверну собі життя — я поверну справедливість. І навіть більше.

Шахед кивнув. У його очах спалахнув вогонь.

— Ми зробимо це разом, брате. Тепер до бою.

Амиран дивився вдалечінь, у ніч, у якій жевріла надія. В серці пульсувала пам’ять. Софі. Її очі. Її сльози. Її шепіт.Її біль в очах.

І він зненавидів той день, коли хтось наважився вбити його.