Розділ 73. Порив тіла, мовчання серця

У квартирі було тихо. Батумський вечір захлинався у хвилях теплого вітру, що просочувався крізь відчинене вікно.

Амиран повернувся з роботи пізно, зморений до краю. Його майка прилипла до тіла, а темне волосся було злегка вологим від поту. Він мовчки зняв куртку, пройшов повз кухню, коли раптом почув:

— Гоча…

У дверному проході стояла Махра. У шовковій короткій ночнушці кольору вина. Її груди ледве прикривали тонкі лямки, сукня огортала тіло, як вода — контури.

— Я чекала тебе, — сказала вона, підходячи ближче. — Я приготувала вечерю, але… — її голос зірвався, — я хочу не їжу.

Амиран застиг.

Махра простягнула руки й поклала долоні на його груди. Вона дивилася йому в очі так глибоко, наче хотіла заглянути в душу.

— Я відчуваю тебе. Твою силу. Твою доброту. — Її пальці ковзнули під поділ майки, торкнувшись голої шкіри. — Я хочу тебе, Гоча… Від самого першого дня.

Амиран не ворушився. Його тіло було напружене. Серце калатало, але не від бажання — від внутрішньої боротьби.

Махра піднялась на пальці й поцілувала його в шию, обережно, обпікаючи диханням.

— Дозволь мені віддати тобі себе…

Вона тягне його до себе, її губи торкаються його, пальці тремтливо знімають з нього майку. Вона доторкається до його шраму, проводячи по ньому губами. Її дихання гаряче.

— Залиш минуле. Дай собі шанс… і мені.

Вона тягне його до дивану, і Амиран дає себе втягнути на мить — поки не зустрічає своє відображення в темному вікні. Там — його очі, в яких він бачить не бажання. Він бачить біль. Порожнечу.

— Ні… — Він схоплює її зап’ястя м’яко, але впевнено. — Махра, ні.

— Чому? — вона запитує здавленим голосом. — Я тобі не подобаюся?

— Ти дуже гарна. Але не в цьому річ. — Він підводиться. — У моєму серці живе жінка… Я не знаю її імені, її обличчя, але я… я відчуваю її. Вона всередині мене. І якщо я віддамся тобі — я зраджу її.

Махра опускає погляд. Її щоки палають не від сорому, а від відчаю.

— Я просто хотіла… бути для когось важливою.

Амиран доторкається до її плеча.

— Ти — світло. Але я ще живу в тіні. Пробач.

Він іде до своєї кімнати, залишивши її одну, з розбитими ілюзіями, розпаленою плоттю — і серцем, що вперше стикається з глухою стіною відмови.

Вранці повітря було густим, ніби перед грозою. Амиран сидів за кухонним столом, на якому стояла недопита кава. Його погляд був важким, сповненим мовчазної рішучості.

Махра, ще в халаті, метушилась біля плити.

— Махра, — раптом сказав він тихо, але жорстко. — Хочу, щоб ти сказала мені правду.

Вона завмерла.

— Про що ти?

— Про тих людей. Там, у горах. Тоді, коли мене з Бичико не було. Ти збрехала. — Його очі дивилися крізь неї. — І я це відчув.

Махра нервово стиснула край халата.

— То були… просто подорожуючі. З міста. Загубилися...

— Махра! — підняв голос Амиран. — Досить. Я більше не граю в мовчанку. Хто вони були? Що їм було потрібно?

Махра опустила очі. Її плечі затремтіли.

— Вони… вони шукали тебе, — прошепотіла вона. — Показали фото. Там був ти. Але з іншим ім’ям… Амиран.

Тиша розірвала кімнату, мов грім.

Аміран підвівся. Стул із дзвоном відлетів назад.

— ЩО?! — крик вирвався, як удар. — Ти знала?! І нічого не сказала?!

— Я… Я боялася! Боялася втратити тебе! — сльози котилися по її щоках. — Я думала, якщо скажу — ти підеш! А я… я закохалася!

— Закохалася?.. — Амиран засміявся гірко, спустошено. — Ти відібрала в мене шанс знати, хто я. Знати правду! Можливо, там була моя сім’я! Жінка, яку я любив!

— Але вони вже поїхали! Ти нічого не згадаєш!

— Я вже згадав більше, ніж ти можеш уявити, — прошепотів він, стискаючи кулаки.

Він різко пройшов повз неї до кімнати. Через хвилину вийшов із рюкзаком.

— Гоча, почекай!.. — благала вона. — Куди ти? Що ти робитимеш?

— Те, що мав зробити давно. Я більше не твій гість, Махра. І не твій полонений.

Він пішов, навіть не озирнувшись. За ним залишилися запах кави, тиша — і розбите жіноче серце.