Розділ 72. Світло серед темряви

Софі сиділа на кухні маленької квартири, де жила вже кілька місяців. За вікном — шелестіло осіннє листя, повітря було свіже, але в її серці панувала постійна порожнеча. Вона звикла до нової роботи, до тиші, до самотності. Але думки про Амірана були з нею щодня — мов тінь, яка не зникає навіть під прямим сонцем.

Телефон задзвонив, і на екрані з’явився напис: Анна.

— Софі, народився! — голос подруги тремтів від щастя. — Маленький, але міцний. Приїдеш?

Софі вже через годину стояла біля дверей пологового будинку. Побачивши її, Анна заплакала, як і Софі. Бердо, з усмішкою до вух, тримав крихітного хлопчика в ковдрі.

— Ми хочемо, щоб ти була хрещеною, Софі, — сказав він тепло. — Ти для нас — рідна.

Софі не могла стримати сліз. У той момент вона відчула себе частиною чогось доброго, теплого. Її серце, зранене втратами, стишилося. Вона кивнула, обійнявши Анну.

---

Дні тягнулися повільно. Софі часто приходила в дім Анни — допомагала з малюком, варила суп, прасувала пелюшки, а іноді просто сиділа, тримаючи дитину на руках, мов зачарована.

Маленький Лука часто посміхався саме їй. Анна жартувала:

— Він вже знає, що у нього найкраща хрещена в світі.

Софі відповідала посмішкою, але очі її завжди залишалися трохи сумними.
---

Одного вечора, коли Бердо грав з Лукою у вітальні, Анна і Софі сиділи на кухні з чашками чаю.

— Ти змінилася, — сказала Анна м’яко. — Тиха стала. Але сильніша. Я це бачу.

Софі мовчала, дивлячись у вікно, де повільно опускалася ніч.

— Ти ще думаєш про нього?

Софі ледь кивнула:

— Кожен день. Але, знаєш… Лука навчив мене знову дихати.

Анна взяла її за руку:

— Ти ще будеш щаслива. Я в це вірю.

Софі стисло усміхнулась. Вперше за довгий час її душа справді вірила в новий світанок.