Розділ 69. Повернення себе

— Ми готові, пане Гоча? — голос нейропсихолога, доктора , був спокійним, ніби обіймав.

Аміран кивнув, вмощуючись у крісло, заплющив очі та повільно вдихнув, як його вчив лікар.

— Уяви, що ти пливеш спогадами, наче човен на тихій річці… Де ти? Що бачиш?

…І річка пливла.

— Дитинство… — прошепотів Аміран. — Село… Гори. Батько й мати… їх більше нема… Аварія? Так… Я залишився сам.

Його голос здригнувся. Пальці стислись на підлокітнику.

— Хто тебе виховував?

— Бабуся… строга, але добра. Вчила молитись… і не довіряти нікому.

— Що далі?

— Я пішов з дому рано… працював… важко… потім — бізнес… маленька справа… потім більше… більше… Готелі… автомобілі… охоронні фірми…

— Ти був успішним?

— Дуже… Я став кимось… У мене була імперія. Мене знали… і боялися.

Після сеансу Аміран довго сидів мовчки. Очі дивились у порожнечу, але всередині все кипіло. Він відчував, як частини його "я" знову зліплюються разом. Але головне відчуття було порожнече. Він не згадав головного.

Софі.

Її не було серед картинок, запахів, голосів. Її не було — але щось тиснуло у грудях, щось було не так. Наче забута мелодія, що крутиться на самому краєчку свідомості.

---

Наступного ранку Аміран одягнувся, як завжди — просто. Куртка, джинси, мінімум слів. Він попрощався з Бичико і поїхав до поліції.

У відділку він підходить до чергового.

— Добрий день. Я… Я шукаю інформацію про себе. Я втратив пам’ять… можливо ,після авіакатастрофи. Мене знайшли в горах.

Черговий звузив очі.

— Ім’я?

— Не пам’ятаю. Мене називають Гоча. Але це не моє ім’я.

— Документів немає?

— Ні. Але… можливо, я в списках зниклих. Більше року тому.

Черговий щось набрав на комп’ютері.

— Дайте трохи часу. Я подивлюсь, чи є щось у базі.

Аміран стояв, стиснувши руки. У нього не було ні надії, ні страху — лише одне: відчуття, що десь близько — правда.
 

Поліцейський довго щось друкував на клавіатурі. Його погляд ковзав по монітору, потім він нахилився до екрану ближче. У виразі обличчя з'явилася настороженість.

— Дивно… — пробурмотів він.

— Що? — Аміран — Гоча — нахилився ближче.

— Тут є один чоловік, що зник за схожих обставин. Але його офіційно визнали загиблим.

— Як звали?

Поліцейський мовчки розвернув монітор до нього.

На екрані — чорно-біле фото з новини: “Загинув відомий бізнесмен Аміран Гусейнов. Шестеро жертв авіакатастрофи. Тіла обгоріли — впізнання неможливе.”

На фото — він.
Точніше, обличчя, яке він щодня бачив у дзеркалі.
Таке саме різке підборіддя. Такі ж очі — глибокі, вперті, ті самі зморшки біля вуст.

Аміран здригнувся.
Ноги раптом стали ватяними.
— Це… я? — він шепоче, дивлячись на себе.

Поліцейський мовчки кивнув.

— Але… чому… — Гоча захлинається. — Якщо я мертвий… чому я тут?

— Подробиці засекречені. Катастрофу офіційно закрили. Родичів не було, справу не передавали родинам.

— А тіло?

— Шість обгорілих тіл. Усі визнані загиблими. Але один труп, наскільки я пам’ятаю… був частково знищений. Ідентифікацію не завершили.

Аміран стояв, наче між двох світів. Він живий. Але його життя — ні.

— Ти справді схожий на цього чоловіка, — обережно додав поліцейський. — Але я не маю права надавати більше інформації. Це закрито.

— Ви тільки що показали мені мене, — сказав Гоча. — Я… хочу знати, хто я. Чому я вижив. І чому хтось вирішив, що я мав померти.

Поліцейський лише знизав плечима.

— Це не моя справа.

Аміран вийшов з відділку із запамороченням у голові. Усі частини мозаїки починали злипатися — але головного ще не вистачало.

Софі.
Її обличчя ще не з’явилося. Але серце билося гучніше, ніж будь-коли.