Розділ 67. Тінь серед бетону

Софі знову йшла тією ж дорогою. Дощ поволі стікав по капюшону її пальта, в повітрі пахло сирим цементом і металом. Вона зупинилася біля будівництва, де кілька днів тому, серед шуму інструментів, побачила чоловіка зі знайомою ходою. Вона вдивлялася, чекала... але його не було.

“Це мені просто здалося…”, подумала вона з сумом. “Я шукаю того, хто, можливо, давно під землею…”

Але серце тиснуло. Щось у ній не давало спокою. Внутрішній голос не мовчав.

Цього ж вечора Софі стояла на порозі кабінету Вано.

— Софі?.. — здивувався чоловік, побачивши її. — Я не чекав тебе...

— Нам потрібно поговорити, — спокійно сказала вона.

Вано відступив убік, пропускаючи її всередину.

Софі сіла на край шкіряного дивану, обхопивши пальцями гарячий чай, який поставила перед нею секретарка. Вано нервово потирав скроню.

— Що трапилось?

Софі мовчала кілька секунд. Потім повільно почала:

— Мені все ще сниться Аміран, Вано… Він кличе мене. Просить допомогти. Як жива людина… Не привид. Не спогад. А ніби він десь поруч. І я знаю — він живий.

Вано сіпнувся.

— Софі…

— Дай мені договорити. — В її голосі не було сліз. Лише спокійна впертість. — Кілька днів тому я проходила повз будівництво. Я побачила чоловіка зі спини. Така сама хода. Така ж постава. І щось у мені здригнулося.

— Софі, ти просто хочеш в це вірити, — намагався звести усе до емоцій Вано.

— Можливо. Але я бачила. І я не відчувала страху. Я відчувала… як серце шалено забилося. Це не був випадковий перехожий. Це було щось.

Вано відвернувся до вікна, аби приховати, як похолов. Він проковтнув клубок у горлі.

— Амиран… — пробурмотів він, стискаючи кулак.

— Якщо він живий, — Софі звузила очі, — я його знайду. І якщо хтось зробив так, щоб він зник… я дізнаюсь правду.

Вано обернувся до неї, змусивши себе зібратись.

— Софі, ти не можеш жити на фантомах. Іноді наша уява грає з нами злі жарти. Він міг би бути будь-хто.

— А ти… — Софі глянула йому просто в очі. — Ти впевнений, що Аміран мертвий?

Пауза.

— Так, — відповів Вано. Але його голос зрадницьки здригнувся.

Софі помітила це. Її погляд затримався на ньому ще кілька секунд, потім вона встала.

— Дякую за чай, Вано. Якщо я помиляюсь — я це прийму. Але якщо я права… тоді дехто сильно заплатить за все.

І вона пішла.

А Вано ще довго стояв біля вікна, блідий, наче побачив привида.

Вано не міг заспокоїтись. Його душу точили сумніви після розмови із Софі. В її очах палала така впевненість, така віра — наче вона вже знає правду, а не шукає її. Вано мусив переконатися сам.

Він сів у свою машину й поїхав за адресою того самого будівництва. Там, де Софі «бачила» Амірана.

Сонце палило безжально, пилюка стояла стовпом. Робітники метушилися довкола, тягнули мішки з цементом, лунали крики бригадирів.

Вано підійшов до першого чоловіка, який трапився йому на шляху — кремезного бороданя з чорними очима.

— Привіт. Я шукаю одного чоловіка, — Вано витяг фото Амирана ще до катастрофи. — Ти часом не бачив його тут?

— Не знаю, — чоловік лише знизав плечима. — Ми тут усі на одне лице після зміни.

— Може, хтось із ваших пам’ятає?

Раптом до них підійшов інший працівник — молодий чоловік з уважним поглядом. Шахед.

— Я можу глянути? — чемно запитав він, і Вано простяг фото.

Шахед поглянув… і серце його стиснулося. Це був він. Гоча. Його товариш. Чоловік із невідомим минулим.

Але Шахед був розумним.

Він повільно похитав головою.

— Ні, вибачте. Не бачив. Ми тут часто змінюємося, багато облич, але цього чоловіка не пам’ятаю.

Вано вдивлявся в очі Шахеда, шукаючи хоча б тінь брехні. Але той лишався спокійним, навіть трохи байдужим.

— Добре, — коротко буркнув Вано і відійшов до машини.

Там, сівши за кермо, одразу набрав знайомий номер.

— Леване. Я тільки що був на тому будівництві. Спокійно. Того чоловіка, схожого на Амірана, там немає. Я питав людей, показував фото — ніхто не впізнав.

— Ти впевнений? — голос Мегрелі був насторожений.

— На сто відсотків. Це просто фантоми в голові Софі. Вона божеволіє від втрати.

— Добре. Але тримай все під контролем. Якщо щось — ти знаєш, що робити.

— Знаю, — стиха промовив Вано.